Я мама військовослужбовця. Він там, на війні. А я тут вдома у селі на Вінниччині, щодня молюся за нього та всіх наших захисників і прошу в Бога Ангела-Охоронця для них. Дуже скучила за сином. І раптом він подзвонив, що відпустили його у короткострокову відпустку додому.

Він їхав з Харкова до Києва. Між пересадкою було всього 4 хвилини. Син сказав мені, що не встигає пересісти. І так змарнується майже доба його коротенького візиту до батьківської хати. Не знаю, де у мене взялось стільки сили та напору. За хвилину підняла всіх знайомих-незнайомих з найближчої до нас залізничної станції. Дуже просила допомогти.

І мені дали номер телефона начальника цього потяга. І благала, і плакала. І він мене почув. Не знаю, як це йому вдалося, але він затримав відправлення потяга на п’ять хвилин. За цей час син зумів перебігти з одного поїзда на другий, щоб доїхати до Вінниці. Він уже вдома, вже поїв маминого борщу.

А я хочу, щоб вся Україна знала про цю золоту людину – начальника потяга 770/769 Хутір Михайлівський – Тернопіль Василя Васильовича Красноголова. Нехай вам Господь віддячить сторицею за ваше добро. Бо для мене цих 5 хвилин людяності дорожчі за півроку розлуки та переживань.

А тим, хто безсердечно виганяє військових з вагонів, чи б”ють їх скалічених і обзивають на перонах, скажу одне: “Всі ми під Богом ходимо. І ніхто не знає, що його чекає завтра. А раптом і ви опинитесь на місці цих військових. Завжди про це пам”ятайте, бо війна ще не закінчилась”.

Оксана,
мама військовослужбовця