Отож, дорога перша: вірші, навіяні війною, яка заступила нам світ, яка впала чорним птахом на груди України.

Кожне слово, кожен рядок тут дихає ненавистю до ворога і упевненістю у нашій нескореності. Поетові вдається уникнути в цих овогнених прокламаціях непотрібного пафосу, його інвективи щодо російського агресора нещадні, суворі і прості.

Цікаво, що для ліричного героя даної книги сонце сходить усупереч природним речам: із Заходу, з Європи. Туди він повертається лицем, відкриваючи на відстані серця Італію і Чехію, Іспанію і Німеччину, мандруючи від Кракова до Братислави, від Берліна, Праги і Парижа…і далі, далі, далі… Про це говорить і назва збірки «Європейський зошит».

Несподівані асоціації, спостереження за традиціями культури братніх європейських народів, історії та архітектури їхніх міст.

Усе це кажу про другу «дорогу» надрукованої книги, другий її тематичний цикл. А ось третя дорога мене вразила найбільше. Це фантастичний зорепад інтимної лірики, в якій поет уже встиг талановито зарекомендувати себе досі, але в цьому випадку він сподобився досягати шедевральних точок. Здається, всі нюанси кохання, всі його спокуси і гризоти пережив і переживає ліричний герой цих стансів.

Третій цикл залишає по собі в моїй читацькій уяві світлий смуток, щасливу зажуру, зненацьку думку: чоловіче, чи ж не з тобою усе те діялось-діється?.. Та ось таке мимовільне примірювання художнього твору до власного життя якраз і є показником його художньої досконалості.

Михайло КАМЕНЮК,
заступник голови Спілки слов’янських письменників України

Пропонуємо вірш із нової поетичної збірки Анатолія Жучинського.

Ти з’явилась, як Прима, на сцені.
Насправді так не буває.
Ти стрибнула в мою буденність,
Як на підніжку трамвая.

Як несподіваний крик
Врізається в сонну тишу.
Як злива раптова згори,
Що й нитки сухої не лишить.

Як вітер, що різко б’є
Під ранок в віконні рами.
Як щось неймовірно моє,
Загублене поміж роками.