Всі зібралися коло двору. Багато людей. Багато розмов.

-Дорогу по вулиці за один день зробили, щоб героя провезти. Ніколи на кутку не було дороги.

-Нащо ж такою ціною та дорога?

-А як він загинув?

-Наче граната. Пішов на штурм.

-Такий молодий.

-А де хлопці, які з ним воювали? Об 11:00 будуть.

Приїхала машина з військовими.

-Це вони?

-Ні, це військкомат.

Автобус з військовими.

-Це вони?

-Ні, оркестр.

Всі зібралися.

Вони приїхали останніми. Кілька чоловік. На двох машинах. Вони також військові. Але якісь інші. Третя штурмова. Ідеальна форма. Ідеальні зачіски. Сталевий погляд. Якісь понад люди. Молодшому з них років двадцять. Невисокий на зріст. Але як мені потім сказали – він найлютіший з них.

Понесли героя в останній шлях. Місто завмирає. Вся дорога у квітах. Вулиці перекриті поліцією. Люди виходять з машин, з магазинів. Стають на коліна. Ніхто не витримує. Сльози. Не бачив нічого важчого в житті.

На кладовищі. Оркестр. Гімн України. Автоматний залп. Гучно. Але гучніше за все – крик матері. Не чув нічого важчого в житті.

Я підійшов до командира.

-Як загинув?

-Ні, не граната. Куля, дура. Різко пішов вперед при штурмі. Тяжко поранило. Не могли відразу евакуювати. Не вижив. Потім тих, хто його виносив – всіх «затрьохсотило». Вони у лікарні. Нас повинно було чоловік 20 приїхати, але не відпустило командування – багато роботи.

Обід.

«Третя штурмова» швидко пообідали й пішли на вулицю. Щось обговорюють. Я став поруч, підслухав.

-Та позиція вже прострілюється. Там немає вже чого робити. Хлопці знову на штурм пішли. Треба повертатися. Треба їхати. Збираємось.

Віддали речі загиблого Героя матері. Сіли в машини. Поїхали.

Їм навіть немає часу засумувати.

Вони потребують наших молитв.

Вони потребують наших донатів.

Але вони цього навряд чи самі попросять. Бо постійно стрибають у пекло, щоб залишити там тих, кому там місце.

Бо в них багато роботи.

Фарту Вам, Третя Штурмова!!!

Геннадій Авдонін