Вона – директорка та викладачка англійської мови у “Лісностінківському ліцеї” на Харківщині, яка пережила 45 днів російської катівні в окупованому Купʼянську та болісну зраду людей, з якими пліч-о-пліч будувала свідоме громадянське суспільство, вчила дітей бути патріотами своєї країни, за що у будь-яку мить могла поплатитися найдорожчим – життям.

Цього року Ларису Володимирівну визнали однією із найкращих педагогів України за версією щорічної національної премії Global Teacher Prize Ukraine, яка вдруге за час повномасштабної війни відзначила вчителів-агентів освітніх змін.

Лариса Фесенко розповіла “Українській правді. Життя” свою історію незламності під час війни. Далі – її пряма мова.

– У червні 2022 року адміністрація Курилівської громади повідомила, що мене викликають до Куп’янська на нараду керівників закладів освіти. Я як директор, який виконує всі свої обов’язки і дуже відповідально до цього ставиться, мусила їхати.

Там заявили, що ми переходимо на навчання за російськими програмами, тож я маю подати усі необхідні папери, списки дітей, вчителів, які йдуть на співпрацю з ворожою адміністрацією, за що і будуть отримувати “преміальні” у 10 тисяч рублів, а також дати добро на те, що залишаюся на посаді директора і працюватиму на окупантів.

Тоді я встала при всіх і сказала, що відмовляюся. Хотіла вийти, коли на нараду зайшов керівник громади.

Я завжди вважала його людиною, яка має проукраїнську позицію. Але він почав говорити про те, що ми повинні все здати. Я зрозуміла, що він вже залучений до співпраці з росіянами.

Після наради до мене підійшов очільник громади і сказав:

“Я дуже переймаюся тим, Ларисо Володимирівно, що буде далі. Ви ж розумієте, якщо ці люди дуже грубо ставляться до чоловіків, то я не знаю, що буде з вами. Я вам нічим допомогти не зможу”.

Я відповіла, що не хочу, аби мені допомагали – я зробила свій вибір і мені за нього не соромно. У ту хвилину стало шкода цієї людини: я завжди думала, що чоловіки сильніші за жінок.

Після наради я приїхала в ліцей, зібрала вчителів і розповіла їм про все. Сказала, що відмовилася співпрацювати з окупантами і вважаю це правильним. Я хотіла почути позицію кожного щодо цього.

В очах колег я побачила нерозуміння – вони одразу помінялися в обличчі, і ніхто відкрито не сказав, чи згоден з моєю позицією.

Тоді я запитала ще раз. На жаль, 9 із 17 педагогів погодилися на співпрацю. Вони заходили до мене по черзі у кабінет і говорили “так, я буду працювати”.

Мені було боляче це чути. Я ніколи не думала, що люди можуть так перевзуватися, як кажуть, на ходу. Їхнім пріоритетом не була відданість своїй Батьківщині. Вони пішли за ті 10 тисяч рашистських рублів, поки їм розказували про “гарне життя” і Росію, яка “тут назавжди”.

Вони не виглядали наляканими, їм ніхто не приставляв дуло автомата до виска у той момент. Ці люди були чудовими фахівцями – ми разом прикладали багато зусиль для того, щоб зробити школу однією з кращих в районі.

Вони не бачили проблеми в тому, яка “влада” прийшла. Говорили, що “треба продовжувати жити далі”. Одна з вчительок сказала, що “треба шкуру свою рятувати, а не думати про якісь ідеології”. Інша, яка пропрацювала дуже багато років у цій школі, і мала нагороди від Міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей, теж зайшла в кабінет і заявила, що буде продовжувати працювати.

А ще страшніше те, що мене просто здали. Після усіх цих розмов дві вчительки поїхали в адміністрацію і сказали, що я проукраїнська. Написали на мене донос. Сказали, що я проти Росії, що мене треба “підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалась і змінила свою позицію”.

Перший візит ФСБшників

Невдовзі до мене приїхала озброєна група ФСБшників. Я була вдома сама, чоловік на роботі. Вони зайшли у двір, голосно постукали у вікно. Я вийшла і зі мною почали спілкуватись російською. Сказали, що у них до мене “великі претензії”. Питали, чому я маю таке вороже ставлення до них. І говорили вони словами тих вчителів, які розповіли про мене. Про останнє я дізналася згодом.

Я відповідала, що мені Росія ні до чого, у мене є Україна. Вони ж твердили, що “Росія тут навсєгда”, а “Україна вже не прийде”.

Питали, чому я відмовилася подавати списки вчителів, щоб ті отримали премії у 10 тисяч рублів. Відповіла, що нехай подає той, кого призначать замість мене. Тоді один із них повернувся і “порадив” мені подумати над своєю позицією. Далі почалися погрози, і вони сказали, що ми зустрічаємось не останній раз.

Невдовзі вони розвернулися і поїхали. Але я розуміла, що все це так просто не закінчиться.

Час йшов, я почала збирати зі свого кабінету всю українську символіку, методичну літературу, українські посібники – все, що мало стосунок до України.

Я проживаю поблизу ліцею, тож все принесла додому і склала в окрему кімнату, щоб зберегти.

Невдовзі до мене прийшли дві вчительки, які, як я вже знала, проводили проросійську агітацію. Вони вмовляли прийти до школи. Я спершу відмовилась, бо взагалі-то перебувала у відпустці, яку взяла перед тим на 24 дні.

Вчительки почали говорити: “Не бійтесь, нічого страшного немає, ми вже тут самі починаємо керувати в закладі, нам тільки треба, щоб ви прийшли до нас і вирішили деякі питання з документацією”.

Врешті-решт погодилась і сказала, що буду зранку. Я прийшла в ліцей 26 липня, але попередила колектив, щоб інші також були. Здавалось, що проти мене щось задумали.

До кабінету зайшли ті дві вчительки і сказали, що зараз принесуть трудові книжки, де я маю поставити підпис і печатку, аби засвідчити, що їх “звільнено за угодою сторін” з української школи.

Це необхідно було, аби вчителі, які погодились на співпрацю з окупантами, змогли у своїх трудових книжках поставити запис іншого директора – про те, що тут “російська школа” і так далі.

Я сказала, що нічого писати не буду. До того ж була у відпустці, тож не мала права робити жодних записів. Потім розмова стала імпульсивною, і я зауважила, що вони звільняються не за згодою сторін, а за власним бажанням, і йдуть працювати на ворога. Обізвала їх зрадниками і колаборантами, які зрадили Україну, наших учнів і мене. Все ті ж дві вчительки відповіли мені уже російською, заявивши, що я не маю права їх “оскорблять”.

Потім вони почали погрожувати, заявивши, що якщо я не підпишу все, у мене будуть проблеми.

Коли я вчергове відмовилась, вони сказали, що “зараз до вас приїдуть”, сіли в автомобіль і поїхали до Куп’янська.

Біля мене залишилися проукраїнські вчителі, бібліотекар і вчителька початкової школи. Заспокоювали,

Невдовзі, до будинку під’їхала машина, з якої знову вийшли російські військові – чоловік шість в балаклавах, зі зброєю. Перше, що вони спитали: “Це тут українка проживає?”.

“Так, тут”, – відповіла я. Вони схопили мене і сусідку, але я сказала, що вона не має до мене ніякого стосунку і живе по сусідству. Її відпустили, а мене затягнули у дім, і почали робити обшук. Шукали все, що стосувалося української символіки.

А далі я опинилась у Купянську у підвалі катівні

Перебуваючи у камері, ми не розуміли, котра година, але конвоїри щодня приходили після 22:00 і змушували всіх лежати, щоб ніхто не розмовляв – такі у них були “порядки”. Тоді і починалися допити.

Людей там просто забивали, катували. Особливо тих, хто мав стосунок до АТО, тероборони. Це чули всі. Було відчуття, що от-от поїде дах.

Мене викликали на допит на третю добу після ув’язнення. Відчинили камеру і назвали моє прізвище. Я вийшла, на голову одягли мішок, руки ззаду обмотали скотчем і повели у кімнату для допитів. Довели, зняли мішок, розмотали руки і завели всередину. Там було двоє військових. Одного із них я впізнала – ФСБшник, який забирав мене з дому.

Він запитав, чи всі ключі від ліцею я залишила в ліцеї. “Так”, кажу. “А ви правду нам говорите?”, – перепитав він. “Вони всі на місці”, наголосила я.

Потім він спитав, чи знаю я, чому тут перебуваю. – “Тому що маю свою позицію”. У відповідь почула: “Ну, це і погано, що ви маєте таку свою позицію”. Заявив, що я заважала всім тим, хто хотів працювати на Росію.

Я запитала, коли мене відпустять, а він сказав: “Я не знаю, скільки ви тут будете. Якщо розкажете свою історію, можливо, раніше відпустять. На кого ви працюєте, хто над вами стоїть і так далі”. Я ні на кого не працювала.

За 45 днів нас жодного разу не виводили на повітря, дихати було нічим. Це також було своєрідним катуванням. У дверях була “годівничка” – невеликий отвір, через який могло заходити повітря. Щоб з нас познущатися, окупанти зачиняли і його. При цьому туалет був розташований у цій же камері, і він був зламаний. Ті умови були нелюдськими.

45 днів поспіль ми пробули на підлозі – не було ні ковдр, ні подушок, нічого. Був кран, звідки можна було пити технічну воду. Нею ж і вмивалися.

Куп’янськ. Коли наші вже підходили до міста, росіяни почали тікати, зокрема покидали і відділок поліції та катівню, де нас тримали. Забирали машини, речі. Також ми чули, як по коридорах катівні щось тягали, як хтось стогнав. Можливо, там навіть були трупи – так окупанти замітали сліди тортур.

Відділок розташований у центрі Куп’янська. 7 вересня ми цілий день чули, як йшла техніка, літали вертольоти, весь час був якийсь рух. Нам зранку і до вечора в цей день навіть їсти не давали. Вони позакривали всі годівнички і позапечатували нас так, щоб ми точно звідти не вийшли.

Але я все одно відчувала, що це ще не кінець.

Того дня ввечері все затихло. До цього весь час ходили конвоїри: “розважалися”, знущаючись з людей, викликали когось, били, а тепер стояла тиша.

Ми довгий час перестукувалися. Тоді почули, що навпроти нашої камери були чоловічі. Там сиділи АТОвці, тероборона. Чоловіків було дуже багато, а жіноча камера одна.

В якийсь момент ми почули дуже гучні грюкання в одній із камер – ніби хтось щось вибиває.

Я чую і думаю: Боже, ну зараз же як прийде конвоїр, то ніхто не буде церемонитись – постріляють усіх. Стукіт продовжувався дуже довгий час.

Як я дізналася пізніше, це був один із ув’язнених, який довгий час продумував план втечі. Тоді йому вдалося вирвати прикручений до підлоги стілець, вибити металеві пластини з віконної рами і вилізти з камери.

Цей чоловік зайшов у відділок з парадного входу, знайшов ключі (він якось дізнався, що окупанти усе зберігали на кухні, у спеціальному ящичку) і повідкривав усі камери.

Знаєте, я думала, про таке тільки у книжках пишуть, але щоб зі мною трапилося… навіть у снах не могла б побачити.

Люди вийшли з камер і почали бігти по вузькому коридорчику, шукаючи кімнату, де лежать паспорти, особисті речі, телефони. Була перша година ночі.

Я теж побігла в ту кімнату за документами жінок. Людей було дуже багато – до трьохсот. Здавалося, мене там роздавлять. Я підбігла, почала шукати свій паспорт, бо куди ж без нього. Рилась, але нічого не знайшла. Тоді повернулася у камеру, а жінки, які там були, боялися виходити, адже по периметру могла стояти охорона.

Один зі знайомих тероборонівців попросив не виходити, а дочекатися, поки хтось з чоловіків обстежить територію. У цей момент ми побачили, що у відділку почав з’являтися дим – хлопці склали всі наші справи і підпалили їх. Усім довелося звідти бігти.

Так ми і вийшли з катівні. Думаю: а що ж тепер робити? Година ночі. Ті, хто жив у Куп’янську, розійшлися, а мені до Лісної Стінки 45 кілометрів.

Вирішили з жінками йти до церкви, що у центрі міста. Прийшли, перелізли через залізну огорожу і зайшли всередину. Тоді з’явився охоронець і почав розпитувати, хто ми і звідки. Ми не могли сказати, що втекли з в’язниці. “Біженці з Донбасу”, – кажемо. Попросились залишитися хоча б до ранку.

Охоронець нас пустив у “сторожку”, і сказав, що може потримати тільки до шостої години ранку, а далі – “де хочете, дівайтеся, бо в мене будуть проблеми”. Напоїв нас чаєм, бо ми страшенно змерзли. Влітку як закинули мене у тій сукні, так і просиділа в ній до 7 вересня.

День щасливих збігів

Як і домовлялись, рано-вранці охоронець випустив нас з церкви. Я пішла собі у напрямку дороги, до залізничного переїзду у бік Лісної Стінки, але розуміла, що пішки йти додому дуже довго. До того ж я ледве ходила – місця у тій камері було настільки мало, що ми лише сиділи. Дуже боліли ноги.

Коли спускалася вниз від церкви, побачила російський бронетранспортер. Дивлюсь: люди з автоматами перевіряють документи.

Йду і думаю: от і все. По-перше, я дуже схудла, по-друге – абсолютно вся сива. По-третє, у пакеті були такі речі, що не важко здогадатися, звідки я. На мені ще була спортивна кофта з капюшоном – накинула його на голову. Мене охопив тотальний страх. Я не знаю, що мені допомогло…напевно, сам Бог.

Пройшла той блокпост дуже спокійно, бо військовий замешкався, перевіряючи документи якогось чоловіка, а я просто спустилася, підняла голову і пройшла повз нього. Мене не спинили.

Коли підійшла до залізничного переїзду, побачила, що на зупинці стоїть жінка – вона махала мені рукою. Я спершу не впізнала її, але коли підійшла ближче, то розгледіла. Вона була у пальто і довгій перуці. Каже мені:

“Ларисо, впізнаєш мене? Це ж я. Ми з тобою тікали”.

Звуть її Анжела. Вона з Куп’янська і потрапила у камеру зі мною за два дні до втечі. Коли вибралися, та одразу забігла у свій магазин, і щоб перестрахуватися – одягла перуку і пальто.

Я розплакалася. Вона заспокоювала, пообіцяла допомогти дістатися дому.

Ми намагалися зловити машину, яка б їхала у бік Лісної Стінки.

Ми довго стояли. У Куп’янську тоді було дуже гучно – перед цим прилетіла ракета, були вирви від снарядів, палало приміщення.

Раптово з’явилася одна машина, але вона не їхала куди треба. Невдовзі ми зупинили ще одне авто, але водій відмовлявся: “Я не поїду, ви бачите, що робиться навколо”. Потім я нагнулась і побачила знайоме обличчя. Той чоловік раніше проживав біля мого села, а зараз – у Куп’янську. Він мене також впізнав.

“Ой, Микола, завези мене додому, будь ласка, я тобі заплачу”, – благала я. Анжела стояла з грошима і теж почала вмовляти. Той погодився відвезти мене аж до самого дому.

Ось так я повернулася.