Виплітаєм собі
Павутинку життя,
У яке вже ніколи
Нема вороття.

Павутинку плетем
І міркуєм собі:
Як – то легко її
Розірвати судьбі.

За туманом – туман,
За димами  –  дими,
Як-то важко в біді
Залишатись людьми.

Але треба оту
Павутинку плести,
Без коріння рости,
Без коріння цвісти.

І коли тобі здасться,
Що світ вже  – ніщо,
Подивися, як нитку
Пряде павучок.

Може, Бог сотворив
Цю комашку собі,
Щоб на кого було
Подивитись в журбі,

Дивуватися, як
Безсловесне маля
Починає життя
Всякий раз із нуля.

Знає тільки зоря
Із небесних криниць
Павутинки отої
Тоненької міць.

Ти у неї не лізь:
То  –  митцева   душа.
Скільки сліз, скільки сліз
Він на ній залиша…

Тетяна Яковенко