І ще… його погляд, кудись у далечину, у безкінечність…
А ще його ледь чутні та короткі відповіді на запитання лікарів та медичних сестер типу “Ні. Не знаю. Не хочу. Не можу. Не буду…”
Побачив цього героя, цього захисника України сьогодні у довжелезному коридорі Вінницького інституту реабілітації інвалідів, який був змушений відвідати у зв’язку з продовженням лікування коліна, після отриманої травми та проведеної операції…
В якусь хвилину так хотілось підійти до цього хлопчинки, погладитиийого по голівці, обійняти та сказати: “Синочку, тримайся, ти не загинув, ти вижив, ти живий, ти будеш жити… Тепер тобі нічого не страшно, бо ти був у пеклі. Ти герой”…
Сльози навернулись на очі, нерви стисли горло, защемило серце…
Стояв як остовпілий та навіть не почув лікаря, який запросив до кабінету на ін’єкцію у коліно.
А тим часом довжилезним коридором інституту туди-сюди, туди-сюди на інвалідних візках пересувались молоді кремезні хлопці – без рук, без ніг, з шрамами на обличчі, на руках та ногах…
Тепер розумію двох своїх знайомих лікарів інституту, класних лікарів-травматологів, у яких здали нерви, підвело здоров'я і вони були змушені залишити свою улюблену справу...
На це важко дивитись, а їм лікарям доводиться щоденно не просто дивитись на муки цих молодих кремезних хлопців, які є генефондом нації, вірними синами України, її справжніми Героями, але й лікувати їх, для кожного з них знаходити потрібні слова та переконати, що не дивлячись ні на що - ПОТРІБНО ЖИТИ...
Побачене доповнили страшні новини про десятки загиблих та сотні поранених в результаті страшної нічної ракетно-дронової атаки України...
Будьте ви прокляті, кляті кацапи.
Хочеться кричати криком.
Юрій Мельник,
вінничанин
