Петро Могила – митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, реформатор Української церкви. Період його діяльності в українській історії має особливу назву «могилянська доба».

Сьогодні варто згадати діяння великого будівничого Української церкви.

Петро Могила був молдаванином. Він народився 1596 року в сім’ї молдавського господаря (князя) Симеона й угорської князівни Маргарет. Після смерті батька сім’я переселилася на землі України, що були тоді під Польщею. Могили мали постійну підтримку польського короля і були посвоячені з багатьма магнатськими родами Польщі – Потоцькими, Вишневецькими, Корецькими. Але, визнаючи політичну зверхність Польщі, ця родина лишалася православної віри.

Петро Могила отримав блискучу світську і релігійну освіту, досконало володів декількома мовами і зі своїм статусом, статками і маєтками міг досягати високого становища. Але попри блискучі перспективи світського життя, він у 26 років обирає інший шлях – служіння Українській церкві, яка на той час перебувала у стані невизнаної урядом.

Виховання нащадків у «батальйонах Монако» – це витвір і вибір сучасних скоробагатьків. У справжніх аристократів було інакше – лицарські чесноти відваги і гідності їхні нащадки здобували у справжній боях. І тому Петро Могила у складі війська польського брав участь і битві під Цецорою і Хотином. Під час Хотинської баталії він мав нагоду познайомитися з керманичем козацького війська гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

«Могилу вразили незламний дух, хоробрість і вишкіл Запорозького Війська, військовий хист гетьмана, завдяки чому і було отримано перемогу. В очах молодого воєводича це додало ваги не лише збройним силам України, а й самому українському народові і мало вплив на його вибір подальшого шляху. Після Хотина Могила зачастив до Києва».

У Києві Петро Могила найбільше спілкувався з митрополитом Йовом Борецьким, який став його духовним наставником. 1622 року Могила полишив світське життя, прийняв чернечу рясу, і свідомо став до служіння Православній церкві і Україні.

Обрання Петра архімандритом Києво-Печерської лаври відбувалося у вкрай напружені часи. Наступ католицизму, а згодом і унія розколювали українське суспільство. Петро Могила побачив Україну тією частиною християнського світу, де мала вирішитися доля православ’я. А разом з православ’ям – і українського народу, який формувався під його покровом вже кілька віків. Історик Микола Аркас називав Могилу «одним з найвидатніших в історії України людей по освіті і розуму». Але до високої освіти і розуму у Могили ще був характер бійця. Він відкинув популярні хитання того часу між католицизмом і московською ортодоксією, а відтак між Московським царством і Річчю Посполитою і обрав шлях служіння і захисту Українській православні церкві. 1627 року його обирають архімандритом (ігуменом) Києво-Печерської лаври.

1632 року на Конвокаційному сеймі у Варшаві 49 православних депутатів обирають Могилу митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. Патріарх Царгородський дає йому благословення і титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону». У львівській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбувається урочиста хіротонія і до Києва митрополит Київський, Галицький і всієї Русі урочисто прибув у супроводі молдавської гвардії, козаків і шляхти. Кияни зустрічали Петра Могилу патріотичними панегіриками, у яких звучали сподівання на відродження колишньої слави України-Руси. Петро Могила добивається від польського короля легалізації православної церкви і реорганізовує українську церкву на засадах християнської вченості.

 

На початку широкомасштабної війни генерал Залужний наголосив, що «армія тримається на дисципліні». Так само щодо церкви вважав і Петро Могила. Його реформа почалася із запровадження суворої дисципліни серед священиків і ченців, з викорінення шкідливих звичок, забобонів, з вимоги дотримання моральних і і православних принципів. Створивши консисторію, митрополит доручив їй слідство і суд над духовенством.

Зберігся опис, як Могила робив пасторів міцними борцями за православну віру: «Могила не висвячував нікого на священника доти, поки той не пробуде у Києві рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру». Павло Алеппський, арабський мандрівник, у своїх щоденникових записах іменував Петра Могилу «митрополитом країн руських» і лишив такий спогад про уклад життя ченців Києво-Печерської лаври часів могилянської доби: «Всі ченці дуже лагідні, охайні, зі світлими обличчями, одягнені у вовняні мантії, тихі, дуже стримані. У кожного в руках чотки. Їдять раз на добу, з келії і до церкви – у цьому полягає все їхнє життя». Чи вдасться ще коли таких зустріти таких у Лаврі?

Окрім організаційної митрополит провів у Церкві і літургійну реформу. Петро Могила уклав «Служебник», який був обговорений на Соборі 1629 року і проголошений як обов’язковий для кожного священника. У Служебнику Петро Могила подав текст літургії та інших богослужб, очищений від різних помилок і з внесенням багатьох звичаїв, властивих лише Українській церкві.

«Православне сповідання віри» (катехізис) і «Требник» – найважливіші праці Петра Могили, які принесли йому світове визнання богослова Православної церкви і докторську мантію. «Православне сповідання віри» було схвалене на Київському (1640) та міжнародному Помісному православному соборі в Яссах (1642) і затверджене чотирма православними патріархами. «Видання катехизису стало великим тріумфом, – пише доктор історії Наталя Полонська-Василенко, – бо спростувало думки про занепад високої науки у Православній церкві». Катехизис Петра Могили став основою віровчення для всього православного світу. А значення «Требника» Петра Могили не зменшилося і до сьогодні. У ньому прописані Богослужби, пов’язані з потребами приватного характеру.

У Требнику дуже багато важливих особливостей, які відрізняють українське Богослужіння від московського. Там є молебні з приводу неврожаю, хвороби, подорожі, початку навчання і т.д. Обидві праці поширювалися в усіх християнських країнах світу. «Православне сповідання віри» було видано і перевидано упродовж 17-18 століття церковнослов’янською (української редакції), польською, грецькою, румунською, латинською мовами у Києві, Польщі, Голландії, Румунії та інших країнах 25 разів. Це стало світовим визнанням української богословської школи.

Петро Могила не мав жодних сумнівів, що Русь – це Україна. Утвердження думки про нерозривність зв’язку тогочасної України, яка переживала тяжкі часи, з періодом розквіту княжої Руси було провідною ідеєю діяльності митрополита. На руїнах Десятинної церкви він віднайшов поховання князя Володимира. Останки великого правителя України-Руси перенесли до Успенського собору Лаври. Могила запровадив урочисті богослужіння і пропагував культ святого рівноапостольного князя Володимира.

Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників, мощі яких спочивали у печерах: у Ближніх – 73, у Дальніх – 45. Саме за часів Могили лаврські печери, колись місця схимницьких подвигів затворників, стали місцем великого паломництва. Показово, що Московська церква визнала печерських святих лише через 120 років – у 1762 році.

Петро Могила відбудовував поруйновані київські храми періоду княжої України-Руси – св.Софії, Десятинну, Спаса на Берестові. «Це були часи наступу унії на православ’я. Реставрація старих церков, – пише мистецтвознавець Федір Ернст, – стояла у зв’язку з тодішньою полемікою, у якій треба було довести письменникам католицького табору, що православіє, а не католицизм було тут старішою вірою». У церкві Спаса на Берестові донині зберігся ктиторський портрет Петра Могили, де, стоячи на колінах, митрополит підносить Спасителю модель відновленого храму. Підпис під фрескою гласить наступне: «Цю церкву створив великий і всія Росії князь і самодержець святий Володимир, у хрещенні Василій. По багатьох літах і по розоренні від безбожних татар промислом Божим обновлено смиренним Петром Могилою, архієпископом, митрополитом Києвським, Галицьким і всія Росії… 1643 року». Варто зазначити, що територія «всія Росії» Петра Могили – це були споконвічні руські, тобто українські землі, Московське царство до них, звісно, не належало, Московія стала «Росією» вже майже через століття, коли москалі вкрали нашу історичну назву.

Найбільшим досягненням Петра Могили була Києво-Могилянська академія. У своєму заповіті він назвав її «єдиним своїм надбанням». Митрополит її створив, виплекав і опікувався все життя. В його обітниці були проголошені три засади навчання і виховання молоді: вірність батьківській вірі, звичаям і європейська освіченість. До давніх традицій української освіти Могила долучив високі європейські науки, іноземні мови і насамперед латину, якою викладали тоді в європейських університетах. Уже в часи Петра Могили там навчалися студенти з чужоземних країн. За короткий час Академія здобула славу першого вищого навчального закладу України і всієї православної Європи.

«Зі стін Академії вийшла блискуча плеяда вчених, філософів, богословів, митців, керманичів українського війська, праця і розум яких сприяли зміцненню національної свідомості народу, його згуртованості у визвольних змаганнях за вільну Україну. Для українців Києво-Могилянська академія завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд – для англійців, Сорбонна – для французів. Карловий університет – для чехів, Ягеллонський – для поляків».

Ірина Костенко, Ірина Халупа