– Добре, котику.
– Мамо-о!
– Ок!
У пологовім цілувала пальчики,
Які тиснуть тепер курок.
Ніч невиспана – лізуть зубчики.
День:
– Не хочеться до садка!
Сам собі вистригає чубчика:
– Мам, я схожий на козака!
Дні за днями, дванадцять років,
Радість в серці й на ранах сіль,
Прогуляв двадцять п’ять уроків,
– Та згоріли б вони усі!
Стоси зошитів і паперу,
Нитки нервів – тонке, урвись!
– Я вступаю до універу.
Ще п’ять років – і він юрист…
Син закоханий, це навіки,
Звісно ж, мама про це все знає,
Кожен зайчик є чоловіком,
А кожен котик кицю стрічає.
І безперечно, що королеву,
Найкращу в світі, миліш від сну.
Не кожен котик зростає левом,
Та мій ось виріс…. В оцю війну.
А війна, мов стара кравчиня,
Строчить залпами із околиць,
Кроїть долю страшним начинням.
– Мамо, я тепер доброволець!
А війна фастригує чорним,
Прошиває червону заполоч.
– Ми їх, мамо, таки поборемо!
– Вірю, котику. Знаю, зайчику.
– Ох, та, досить вже! Ми – не зайчики
Що ж ти, мамо, вперта така?
– Я в пологовім цілувала пальчики…
Щоб не ковзали із курка.
Дзвінка Торохтушко
