Нині у Маріуполі більше чужих. Вони з’являються, як засохлі гілки на деревах.

Брешуть, ненавидять, викручуються, намагаються виправдовуватися. Чим більше минає днів з початку вторгнення, тим сміливішими здаються чужі.

І тим мовчазніше і безнадійніше стають свої.

Свої причаїлися. Вони чекають. Іноді пишуть, але рідше.

Начебто б бояться отримати відповідь.

Від них дуже мало звісток. Вони, як і раніше, всередині окупації, наче застрягли в ліфті.

Вони як телефони у режимі очікування під час блокади. Їм усім потрібна підзарядка. А її нема.

Я згадую якісь дрібниці про маріупольський блокадний березень.

У альтанці, на проспекті Миру, десятки переплутаних дротів мобілок.

І жодної людини поруч. Телефони заряджають під час обстрілів, і я не розумію від чого. Це якийсь акумулятор.

Мені здається, мобілок більше, ніж людей у нашому районі.

Навколо глухі удари та каламутне небо. Велетень б’є у величезний барабан і кашляє чорним димом. Він хоче нас залякати.

Я змінилася: не можу їсти, майже не п’ю воду, не сміюся і більше не боюся бруду та хвороб.

Я кажу Юльці про звуки: “Це місто. Це його серце стукає. Йому погано”

Юлька раціональна. Їй, мабуть, страшніше за мене.

Мій світ – несправжній. Я ховаюся за вигадку. Закриваюся від війни всередині фантазій і майже весь час мовчу.

Юлька дивиться на реальність. Вона знає правду. І ця правда жахлива: “Це підори  стріляють. Це прильоти”

Ми біжимо ловити зв’язок. Раніше я б представила його  у вигляді птаха. Але в той момент життя схоже на марення. І мені не хочеться нічого уявляти. Ми всередині кошмару, котрий не закінчується.

Розстріляна та спалена машина стоїть навпроти дев’ятиповерхівки. Це, можливо, чиясь убита надія. Хтось не зможе ніколи виїхати з міста.

Напередодні я зустріла жінку із першого під’їзду. Вона сказала: “Скоро все закінчиться. Сюди нарешті прийдуть росіяни”

Я відповіла: “Не прийдуть. Маріуполь не здадуть. Наші сильніші за росіян”

Вона сміється і підходить до мене впритул: “Вони прийдуть. Я їм розповім про тебе”.

Мені не страшно. Я їй не вірю.

Зараз я пам’ятаю, що вона була із задоволеним обличчям. Я тоді подумала, що вона збожеволіла. Навколо смерть, а вона радіє.

І ще були люди, які тягли телевізори на магазинних візках. Здається, шість телевізорів.

У нас не було електрики і закінчувався час життя. Але вони були певні, що виживуть.

Оптимісти із мертвого міста.

Сьогодні я зрозуміла, що майже місяць мені не писала жінка, яка чекає на повернення Маріуполя в Україну. Я не знаю, як у неї справи. Боюся писати сама. Аж раптом вона не відповість?

***

Своїм маріупольцям нічого не треба пояснювати.  Вони все розуміють і відчувають.

Достатньо просто побути поруч.

Наш біль обійметься і довго гойдатиметься, як жінка на сусідній вулиці.

Вона бачила, що її поранений батько спливає кров’ю, а допомогти нікому. Він ще живий, але все безнадійно.

І якщо розгойдуватись як маятник, то, можливо, біль у душі притупиться.

Мені іноді здається, що ми всі зараз стікаємо кров’ю.

Надія Сухорукова