А армія рф щоденно посилає «Шахеди», періодично підсилюючи «Кинджалами» та «Калібрами», іншими смертоносними ракетами, на Старкон. Євген Булацик — начальник гарнізону цього міста. Вже є статистика, що ворог обстрілює його на рівні Києва, Харкова, Донеччини, інших прифронтових міст.

У тих же рашапомийках радіють, що знову перероблені з іранських «Герані» «ковыряют полосу аэродрома в Староконстантинове»…

Чому такий небезпечний для ворога військовий гарнізон у Старконі і 7-ма бригада тактичної авіації та їхній командир?

У ЗСУ є 4 види літаків. І лише в 7-й бригаді — бомбардувальники Су-24. Вони і в перші дні війни були найнебезпечнішими для ворога, який гатив як міг по військовому аеродрому в ніч і перші дні війни. Рашисти були переконані, що там знищили всі літаки. Але ворог попався на обманки — літаки, які не підлягали ремонту. А бомбардувальників, як запевняє комбриг, у бригади стало ще більше, ніж до війни. І першим кошмаром для рашистів пілоти 7-ї бригади стали, коли розбомбили вщент «300 спецназівців-десантників», які висадились в Гостомелі і мали «брати Київ за три дні». Українські бомбардувальники в поєднанні із іншими підрозділами ЗСУ змусили ворога покинути острів Зміїний. Крайній раз взагалі анекдотична ситуація вийшла, як розпо­відає полковник Євген Булацик: летіли бомбити рашистів на острів, аж повідомлення — повертайтесь, російські пілоти самі побомбили своїх же…

А тепер, коли літаки цього класу переоснастили під надані союзниками України ракети «Скальпель», для рашистів 7-ма бригада і її пілоти на чолі із Євгеном Богдановичем взагалі стали кошмаром. Тому і кидають сюди все, що долетить… Але мужні воїни-пілоти, весь склад бригади не лише дає відсіч, але й виконує надважливі завдання.

— Скажіть, десантний корабель «Новочеркаськ», пошкоджений у Феодосії, ВДК «Саратов», космічний центр, штаби рашистів у тилу, в Криму, інші кораблі та підводний човен — вашої бригади справа?

— Звичайно. Але це спільна робота всіх Сил оборони. Це досить обширні операції.

Під час знищення командного пункту ворога в Криму паралельно були знищені склади боєприпасів. Під час знищення ВДК «Новочеркаськ» було ще знищено інший КП. А підводний човен — це ще у вересні було. Ну, тут вже було гріх не спрацювати, вони поставили «Ростов-на-Дону» та ВДК «Мінськ» у сухий док на ремонт. Ми їм і «допомогли» з тим ремонтом, скажемо так, і закінчили цей ремонт.

— Ваш підрозділ відсилав пілотів за кордон до союзників навчатись управляти Ф-16. Ходять розмови, що ці літаки вже розмістили тут, у вас?

— Щодо літаків це неправда. Ми використовуємо бомбардувальники, а це інший тип літаків. Зараз ми як ударна авіація виконуємо завдання тут, в Україні, по стримуванню ворога на землі.

Але у нас є відібрана резервна група, яка може одразу вилетіти на навчання, якщо союзники схвалять запити України щодо постачання літаків, які підійдуть нашій бригаді тактичної авіації.

Скажу так: нам не варто гадати, розмірковувати про переваги, які кращі чи гірші літаки. Наші льотчики освоїли Су-24, Міг-29, які є досить складними машинами. Тому ми готові освоїти і літати на всіх літаках, які дадуть. Лише було б оснащення. Насамперед озброєння. Нам це допоможе здобути перевагу у небі над нашою територією, збивати ракети, «Шахеди», всяку «гадость», що пускає ворог, та відігнати ворога за кордони російської федерації.

— Скажіть, а який вік ваших пілотів?

— Різний. Є тогорічні випускники Харківського авіаційного вузу. Є пілоти, яким 62. Працюємо злагоджено. Передаємо досвід молодим.

— Скільки потрібно персоналу, щоб обслуговувати такий літак — бомбардувальник СУ-24М?

— Дуже багато. Якщо взяти всі підрозділи, то це більше 100 військовослужбовців. А коли літак готують до вильоту на завдання, то задіяні 200-300 людей.

— Знаю, що ви здійс­нили більше 1500 годин нальоту. А зараз ви літаючий пілот— командир? Коли був крайній ваш виліт?

— Так, я вилітаю, як і інші пілоти, на бойові завдання. Крайній раз вилітав 28 грудня.

— А ваші дружини знають, коли ви летите на завдання?

— Краще б не знали. Зрозуміло, що вони про це рано чи пізно дізнаються. Але краще вже потім. Ви ж розумієте, яке це хвилювання.

— А як часто вилітають ваші пілоти на завдання?

— Як прийде наказ. Ми завжди готові — 24 на 7. І вдень і вночі. Бувало вилітали екіпажі 4 рази на добу.

— У ваших пілотів є зак­ріплені літаки? Ви не розкриваєте свої позивні?

— Ні, власних літаків у пілотів немає навіть у США. Це лише у фільмах. Пілоти вилітають на завдання на літаках, які є підготовленими для даного завдання. А позивний розкривати немає сенсу, бо у мене він цифровий, як і у інших пілотів бригади. І він змінюється щоденно. З метою безпеки.

— А ось щодо намальованих жовтих тризубів на літаках. І ще — особливих малюнків, як у мультиках, які на них можна побачити. Що вони означають? Ви ж льотчики-бомбардувальники. Літаків наче не збиваєте?

— Кожен намальований тризуб — це 10 виконаних завдань. Отож скільки їх є — стільки і вильотів та виконаних завдань на цьому літакові.

А малюнки — це наче відтворення характеру бойового товариша. Бо літаки для нас як живі істоти. Наші друзі і соратники.

— Чи можете ви назвати героїв вашого підрозділу?

— У нас тут усі герої. Без перебільшення. От спробуйте сісти з родиною у машину, яка стояла 25 років і ви не знаєте її стану, завантажте та поїдьте в якусь далеку подорож. Наприклад, у відпустку. А тут пілоти ще на таких літаках злітають у повітря і виконують надважливі завдання з бомбами чи ракетами на борту.

І ми пам’ятаємо та підтримуємо сім’ї кожного нашого побратима-Героя, хто відлетів у Вічне Небо. Їхні імена навічно будуть викарбувані в книзі пам’яті та слави нашого полку.

Вони віддали своє життя за Україну і кожного з нас.

— Які найпам’ятніші миті?

— Чимало. Пригадую, як у перші дні війни до КПП прийшла і покликала мене старша жінка, місцева жителька. Принесла для потреб гарнізону 83000 грн. Сказала, що це вона збирала на смерть. Але тепер хоче допомогти чим може здолати ворога…. Такі вчинки дуже надихають і мотивують.

— Що для вас під час служби найприємніше?

— Коли вилітає на завдання екіпаж, а потім, успішно виконавши його, повертається і пілот особисто доповідає: «Завдання виконано». Ось тоді наступає джекпот…

— Сьогодні було таке?

— Так. Ось якраз до зустрічі з вами 17 хвилин як приземлився літак, успішно виконавши наказ.

— Було б дивно, якби за вами та вашими підлеглими не полював ворог, його ДРГ, агентура ГРУ. Виявляли такі випадки? Рашисти вимагають у відгуках послати за вами цілу ліквідаційну групу. У розшук рф вас оголосили.

— Нехай пишуть і оголошують. Я на хворих не звертаю уваги. Ні, мене ніхто і ніколи не намагався завербувати. А якщо колег — думаю, вони б повідомили чи повідомлять, якщо таке станеться. З мого оточення пілотів, яких знав, ніхто не перейшов на бік ворога. Щоправда, якийсь один Макс вихваляється в російських пабліках, що знає мене, бо мій однокурсник. Але я такого не знаю і знати не хочу. Кілька знайомих пілотів у 2014-му залишились у Криму. Подальша їхня доля мені не відома.

— На військовому аеродромі Старкона, який так ненависний зараз ворогу, стояла ще дивізія бомбардувальників, командир якої Чорний і заступник Лапін були завербовані ро­сійським ГРУ. Вчиняли таємні заколоти, щоб льотчики не присягнули на початку 90-х Україні. Організували спецоперацію з викрадення до РФ літаків дивізії. Тоді 6 екі­пажів послухались командирів і разом із Лапі­ним викрали 6 бортів до РФ. Але три екіпажі повернулись назад, бо в повітря тоді злетіло 9 бортів. Ви знали когось із учасників цих подій?

— Коли ці всі події відбувались, я ще був школярем. Тому свідком цього не був. Але знаю дуже досвідченого і порядного льотчика, висококласного спеціаліста і патріота України Валерія Самокіша.

Він один із тих, кого тоді підняли в небо в числі тих дев’яти літаків із екіпажами. Як розповідав, заступник командира Лапін вже в небі наказав: «Летим домой».

Але Валерій Самокіш відповів: «Мой дом здесь», — і повернувся з літаком на аеродром. За ним — ще два екіпажі з літаками.

Ми довгий час разом служили. Валерій був наставником для багатьох. Потім демобілізувався. Але на початку повномасштабної війни в 2014-му повернувся і допомагав нам чим міг. І я певен, що і зараз, якщо потрібно буде, він відгукнеться і прийде нам на допомогу.

— Скажіть, а ви за те, щоб кадрових військових, кому за 60, мобілізовували?

— І за 60, і за 70. Якщо у людини є бажання і вона рветься на службу, то чому їй не дати такий шанс? Але добровільно. І якщо не на фронт таких відправляти, то нехай в тилу замінять тих, хто зараз там відсиджується. Щось охороняти, десь чергувати…

— Ви виходите після служби у місто? Як реагуєте на те, що поряд існує зовсім інше життя — із барами, ресторанами, музикою, надто безпечними людьми, веселими компаніями?

— Якщо чесно, то я не бачу цього усього. Бо коли ще місто спить, о 6-7-й ранку вже на роботі. І повертаюсь десь о 23-й. І без вихідних. А буває, що і 24 години проводжу на службі.

— А що б ви сказали ухилянтам, тим, хто намагається втекти, нелегально ріки перепливає, гори переходить, щоб втекти за кордон, інвалідність купує?

— Ну що їм скажеш, якщо вони до цих пір не зрозуміли, що мають захищати свою країну, свій дім і свою сім’ю? А може, і не треба тут таких? Бо вони ще більшої біди можуть наробити у війську, ніж ворог.

— Коли, на вашу думку, закінчиться війна?

— Ну, якщо зможе країна мобілізувати тих 500000 чоловіків, на яких надійшов запит від Міністерства оборони, союзники нададуть необхідну зброю, то, думаю, що у цьому році. Але це буде непросто. Бо ті, хто виїхав за кордон, уже навряд чи повернуться.

Треба мотивувати і переконувати тих, хто тут. Але і резерви є де шукати. Ну ось, наприклад, попався корупціонер на крадіжках, його відсторонили, навіть арештували. Але він вніс у суді заставу і гуляє, чекаючи рішення суду. Чи вже й втік за кордон… То, може, вручити одразу йому повістку і на фронт, там нехай чекає цього рішення? Можна з таких спе­ціальні підрозділи формувати. Нехай там доводять, що стали на шлях виправлення.

— А ви підтримуєте думку, що після війни в депутати, до влади будь-яких рівнів не допускати тих, хто не служив, був ухилянтом чи втік за кордон? Як у Ізраїлі?

— Так, однозначно. І від сіл до міст та столиці. Хочеться вірити, що пам’ять народу України після закінчення війни не буде короткою. І країна не забуде внесок кожного з нас та проконтролює, хто що робив під час цієї війни і де був.

— Ось ви тут захищаєте нас, ризикуючи щоденно життям, хлопці там в окопах «на нульовці» в морози і дощі дивляться в очі смерті, а в країні що не день, то шок від корупційних скандалів, мародерств на мільярди, арештовують високопосадовців. Споглядаючи це, не обговорюєте із колегами, наприклад, створення нової партії із демобілізованих військових після війни?

— Краще б суспільству очистити країну без втручання військових. Бо вони лад, може, і наведуть, але воїн, що просидів на «нульовці», довго з корупціонером, який крав у нього одежу, сухпайок та зброю, розбиратись не буде. І це може бути військова диктатура.

Без демократії. Тому у сус­пільства і чиновників є час зараз очистити свої ряди. Бо корупція – це така ж зрада України.

На завершення розмови я подякувала комбригу Євгену Булацику та пілотам від імені всіх наших читачів та українців за захист. Після таких зустрічей ще раз переконуєшся, що живеш в час Героїв, поряд з Героями та завдяки Героям.

Мрію про одне: після війни ще зустрітись із всіма живими та здоровими пілотами і командирами цієї бригади і гарнізону Старкона та детально описати про подвиг кожного. І про тих пілотів-асів, хто у Вічному Небі. Вони віддали життя, щоб жили ми.

Про легендарну 7-му бригаду ще напишуть книги і знімуть фільми. Розповіді про їхні подвиги будуть жити у віках. Бо вони — справжні ідеали України.

А сьогодні пишу так, щоб жодним словом не зашкодити безпеці нашим захисників. І не дати ворогу найменшої зачіпки.

З повагою
Тетяна Редько,
Заслужений журналіст України