Наталя Шелепун має пільги як дитина з багатодітної сім’ї. І має відповідний документ про це. Вона — студентка Вінницького педагогічного університету, тому доводиться частенько їздити за маршрутом Вінниця — Бар.

– Якщо у Вінниці купити пільговий квиток не проблема, то у Бару ситуація зовсім інша, — розповіла Наталя. — Наші касири відмовляють пільговикам дуже часто. Останнього разу я довго чекала біля зачиненої каси, бо касири сказали, що в них перерва. Потім касирка сказала, що у зв’язку з тим, що через морози замерзла солярка, то два рейси з’єднали в один. І автобус поїде через дві години. Я залишилася стояти під касою. Аж тут підійшла жінка, попросила один повний і один пільговий квиток (для учасника АТО), і та продала їй квитки без проблем на автобус, котрий відходив за 10 хвилин.

То що, виходить, я якийсь не такий пільговик? Мені стало дуже образливо за себе… Я поскаржилася про це своєму хлопцеві, а він порадив звернутися до газети.

Чотири роки тому запровадили такі посвідчення для дітей з багатодітних родин. Спочатку ніби було без проблем, а згодом почалися суперечки, кому більше потрібно пільг, а кому менше… Я вже знаю, що важко буває у п’ятницю і понеділок, а пільговиків тільки два на один рейс перевозити дозволяється. Ось тут і починається треш! Часто тихо й мирно оплачую той проїзд, аби не нариватися на неприємності, бо розумію, що не я одна з пільгами. Але коли вже й у будній день мене змушують платити — це занадто.

А все це відбувається дуже просто. Приходжу, а мені кажуть: немає пільгових квитків. Або плати, або чекай кілька годин. Доводиться платити. А в транспорті від сили кілька пасажирів і напевно — жодного пільговика. Якось почула, як касирки перемовлялися з водіями, коли побачили мене: «О, знову ці з синіми книжечками з самого ранку. День вдався!»

Ранішній автобус о 6.05. Касирка відкриває рівно о 6.05 касу і, побачивши мою синю книжку, розводить руками: «Все! Пільгових квитків немає!» Не розумію, чому вони поводять себе так по-хамськи? Ми що, не люди?

Тетяна ВЕРБИЦЬКА