А потім із ним, коли вдалось вирвати із полону живим. Він пройшов страшну Оленівку, але не дійшов дорогами війни до перемоги України.

Тепер у війську Божому боронитиме її.

Враженнями від спілкування із Грінкою ділиться журналістка Софія Копач:

– Я пам’ятаю перший дзвінок від його коханої! І пам’ятаю сльози його мами. Голос тремтів, коли розповідали, що коханий, рідний Назар у клятому полоні окупантів. Що немає ні звісточки про нього. Але вони точно знають, що живий і чекають його вдома.

Тоді, у травні 22-го він вийшов із Азовсталі за наказом. Як і інших, його відправили на тортури в Оленівку.

Їх травили ядом, знищували бомбами, атакували багато тисячним військом, але вони встояли. До останнього тримали оборону Азовсталі! Далі – полон. Тортури та знущання, про які вже знає весь світ.

Я вислухала сотні історій про полон. Але колонія в Оленівці – одна з найболючіших. Наших допитували  – поливали водою та катували струмом. Розкидали хліб по підлозі, а якщо хтось присяде, щоб його взяти – на три доби у камери для тортур.. Тільки уявіть, що там творилось.

Мама Назара спостерігала за сином із рашиських пабліків. Там і дізналась, що син важкопоранений. Щодня плакала та молилась за його порятунок. Пам’ятаю нашу першу розмову. Перше її інтерв’ю. Пам’ятаю її сльози і як тремтів голос. Як вона розповідала про свого синочка.

“ Для Назара війна почалась ще у 2014-му році. Він постійно повторював, що піде мститись їм за все, що вони зробили із країною. За все, що вони зробили із людьми. І таки пішов. Він вступив в Стусівський університет. Та вже на першому курсі, відразу після дня 18-ти річчя, зібрався і поїхав у Маріуполь. А потім - гордо повідомив, що він пройшов відбір у найпотужніший полк “Азов”. І тепер стане українським воїном. Бо Україна для нього - це все! За це варто жити та помирати”, - цитую маму Маріанну. Вона така красива, ніжна, але ж і яка сильна. Виховала сина - Героя, якого поважають не тільки вінничани, а і вся країна, весь світ!  Маріанна боролась за повернення сина з полону і таки дочекалась. 22 - го вересня повідомила, що він є серед полонених під час обміну. Як я чекала це смс.. як всі чекали це повідомлення від мами, яка навколішки стояла перед всім світом за свого найкращого сина…

Назар Гринцевич, на псевдо “Грєнка”, загинув 6-го травня під час виконання одного із своїх тисячних завдань. Зізнаюсь, серце розривається, як і в кожної людини, яка хоча б раз спілкувалась із Назаром особисто! Бо це така сила, така шалена енергетика, яка підкорює! Яка вражає та дивує! Високі моральні цінності, патріотизм та відданість нації. Тільки подивіться відео, де він читав молитву українського націоналіста. До слова, її написав Осип Мащак власною кров’ю на стіні в’язниці під час Львівського процесу у 1936-му.  Під час нашої першої розмови Назар був такий щирий та відвертий. Такий мудрий. Я б так хотіла, щоб він ніс свої знання у майбутнє України. Бо це і є той цвіт нації, який, здавалося б, ніколи не зів’яне.  Але.. Війна.. Нестало..

На поховання героя у Вінниці зібрались тисячі людей. Від школярів до пенсіонерів. Азовці, Воїни НацГвардії та ЗСУ, Тероборона. Нашого “Грєнку” проводжали усі. Кохана замовила найбільші бігборди у Вінниці. Написали всі ЗМІ. Розповсюдили блогери. І тисячі людей вчора та сьогодні його проводжали. Сльози ллються рікою. Про нього згадують як про наймолодшого захисника Азовсталі, але, як кажуть побратими, він був ще і одним із найкращих. Відданим ідеї незалежної та вільної України.

Я пишу цей текст на емоціях. Бо досі не вірю, що Назара більше немає. Війна забрала легендарного 21- річного воїна, але… Назарчику, ти завжди будеш жити у наших серцях. Про твої подвиги будуть знати і наступні покоління. І, сподіваюсь, хочу вірити, що твій портрет буде встановлено ще і на Алеї Слави у Маріуполі. Разом із героями - побратимами, які боронять країну тепер із небес. Вклоняюсь до землі герою!

Світла пам’ять та Царство небесне легендарному Воїну, захиснику Азовсталі, вінничанину, Азовцю Назару Гринцевичу, “Грєнці”! Співчуття мамі Маріанні, коханій дівчині, родині загиблого, всім побратимам посестрам героя!

Фото Сергія Хіміча