Іван Смірнов із Вінниці з першого дня на Великій війні. Тут він знайшов справжніх друзів, пройшов Ізюм та Бахмут і зустрів кохання всього життя – Діану.
-Як ви познайомились?
-МИ з Ваньою дуже давно знайомі, нас познайомила з самого початку кума, подруга. Ми хрестили її донечку. Після того бачились лише на свята. Мало спілкувались. Але з часом він дізнався, що я вже вільна. Ваня давно хотів зі мною відносин. Я знала що він на війні. Ваня зателефонував мені тоді як був на війні. Ми почали переписуватися, спілкуватися і так зав’язались наші відносини.
-Ваня, що тебе змусило піти на війну?
-З початку повномасштабного вторгнення мені дуже стало шкода молодих хлопців, яким 20 -25 років, які ще не бачили нічого в своєму житті, а я хоч трішки життя побачив, тож пішов добровольцем.
-Ким працював в цивільному житті?
-В цивільному житті працював слюсарем.
-За роки війни ти був і на Бахмутському, й на Ізюмському напрямках. Твої враження чому така тенденція в суспільстві, що військові розлучаються часто. Не витримують стосунки на відстані?
-Відносини втрачаються через те, що віддаляються чоловіки і дружини. По різному починають себе поводити. Відсутнє взаєморозуміння. В кожному по різному. Я не бачу, того, що найближчий час у нас завершаться військові дії. Навпаки, зараз усе ще більше розгортається. Але потрібно жити. Бо після того що ти бачиш там, ще більше хочеться родинного затишку. Війна дала зрозуміти, що не стільки багато часу ти маєш на те, щоб створити родину, побудувати дім та виховати дітей. Все треба зробити в короткі строки, бо не знаєш скільки в тобі днів відраховано війною.
-Ти зараз відчуваєш себе щасливим?
-З такою жінкою як в мене я не можу почуватися інакше.
-Діна, ви планували весілля, у Вінниці, але тоді по області гуляла епідемія гепатиту… це змінило ваші плани?
-Так, ми вже подали заяву і планували відсвяткувати з найближчими. Однак, впровадили певні обмеження і збирати людей було не можливо. Але ми рішуче були налаштовані, тож 28 листопада ми вдвох з Іваном поїхали до Львова. У нас було весілля для двох в українських образах та військовій формі з романтичною вечерею в ресторані та фотосесією. Я мріяла саме щоб так все виглядало. Ми відпочили. Всі нас вітали та раділи, що саме так склалося все в нашому житті.
-Ваші плани на майбутнє?
-Зараз єдине чого я найбільше бажаю, щоб мій коханий чоловік повернувся з війни і щоб ми разом ростили наших майбутніх діточок.
-Там де ти працюєш як колектив ставиться, що чоловік військовий?
-Всі з повагою відносяться до цього. З розумінням відпускають мене, коли у чоловіка випадає відпустка.
-Що для тебе щастя?
-Звісно коли ти розумієш, що твій чоловік повернувся і він біля тебе на рідній землі, біля тебе, то це найбільше щастя. Коли твоя кохана половинка поруч – це щастя, що ми разом.
-Коли планується поява малюка?
-В серпні. У нас буде хлопчик. Над ім’ям думали, але ще не вирішили.
-Іван, ти раніше спілкувався російсько. За пів року перейшов на українську, це також дружина вплинула?
-У мене дружина україномовна і я хочу, щоб наші діти виховувались з народження в українському середовищі і розмовляли українською.
-Ти був на навчанні в Польші. Коли їхали туди, по дорозі бачили ухилянтів?
-Можливо і бачив, але я на них не звернув уваги.
-Коли було найстрашніше?
-Скрізь по своєму. На ізюмі було страшно бо дійсно це був перший раз мій вихід на виконання бойових завдань. Я на свої очі побачив і відчув що таке війна, не з книг, не з чиїхось розповідей а в реальності. Це було страшно бачити, чути. Страшно коли руйнується та картинка, яку ти мав і уявляв до поїздки на нуль. Під час другої поїздки уже на Бахмут я розумів, з чим маю зустрітися, що можу побачити. Але ж було дуже страшно, бо коли туди їхав, то розумів, що можу звідти не повернутися і це може бути дорога в одну сторону.
-Для тебе особисто чим відрізняються ті, хто прийшли добровольцями до війська від тих, кого ловить ТЦК?
-Для мене люди всі є однакові, але мотивація у них різна. Коли ми були в Польщі на навчанні з нашої групи в 30 людей які приїхали – 30 і повернулися виконувати далі свій обов’язок. А з людей, яких можна сказати мобілізували «насильно» 15 осіб втекло, бо вони не хочуть служити. Я пишаюся, що служу в підрозділі в якому основна маса це добровольці. Їм не потрібно казати що треба робити, вони самі ініціативні та все виконують й спонукають робити щось від тих, хто їх оточує. А тих кого «спіймали», то їх треба змушувати.
