Розпочнемо із сумного фіналу цієї резонансної історії. Полонені, над якими знущались рашисти на оприлюдненому ролику омбудсмена України – це наші земляки. Вони із названого підрозділу. Серед них лікар. Ми спробували зібрати максимум інформації про ці трагічні дні. Бо саме під час них пропав безвісти наш колега, капітан 172 батальйону Тарас Борисюк, журналіст, доброволець ЗСУ, в минулому редактор вінницьких газет. За словами свідків, він потрапив у засідку, коли поїхав медичним авто із колегами на прохання важкопоранених. Це могли бути ті, що на відео.

Ми вже писали про те, що проти керівників та під­розділів, де стався прорив фронту на Харківщині, порушили кримінальні справи.

Серед них підрозділи 125 бригади і 172 батальйон 120 бригади Тероборони із Вінниччини. Розпочнемо із відео рашистських каналів. Його нещодавно оприлюднив і долучив до запиту в ООН український омбудсмен Дмитро Лубінець «як факт знущання над нашими військовополоненими». Їх, як видно на відео, б’ють, знущаються над пораненими, коли вони падають, стріляють біля голови. Змушують співати гімн СРСР. Голови і обличчя воїнів перемотані ганчірками. Але їх по статурі одразу впізнали їхні побратими.

– Так, це наші, і серед них лікар, — констатують з болем вони.

Серед них Тараса немає. Може, не всіх показали, чи решта загинули?

Вже встановили, хто командував, проривав з боку рф оборону і знущався над нашими бійцями. Росіянина звуть Кіпрін Олексій Леонідович, і на території України він незаконно перебуває щонайменше з 2014 року.

У ролику зі знущаннями, який і фільмував Купрін, чутно, як один з росіян називає його на прізвисько Брас. Окрім того, в ідентифікованого є велике помітне татуювання на шиї.

Дані росіянина є на сайті «Миротворець». Судячи з них, він свого часу був військовослужбовцем 6 мотострілецької роти 2 кулеметного взводу 2 кулеметного відділу 4 окремої мотострілецької бригади так званої міліції «ЛНР». Нині він у штурмовій групі «Шторм» 153 танкового полку 47 гвардійської танкової дивізії 1 танкової армії.

Рік тому Кіпрін ділився в соцмережах фотографіями власної нагороди «георгіївський хрест» за підписом Володимира Путіна.

Журналістам вдалося поспілкуватись із росіянином. Чоловік, думаючи, що листується з російською пропагандисткою, написав: «Гімн співали погано. Запотиличників надавали й у табір військовополонених передали. Зазвичай під час зачищення немає часу своїх евакуювати, тут полонені».

Нагадаємо, що прокуратура почала провадження, а Уповноважений Верховної Ради з прав людини звернувся до ООН через знущання з українських військовополонених на Харківщині.

А далі ми знаходимо відео до­питу одного із тих захоплених в полон вже у таборі російських полонених — лі­каря Валентина Дісенка (прізвище вимовляється нечітко, може, і інше) із 172 батальйону.

На камеру під час допиту рашистів він каже, що його під­розділ стояв у селі Стариця. Знаходимо на карті це село, воно належить до Чугуєвського району, розміщене біля Вовчанська. І саме прорив цієї, першої лінії оборони, стає зрозуміло, що забезпечив наступ та нищення Вовчанська.

Це місто за 15 км від кордону, і тому так важливий був цей напрям ворогу, щоб підійти на відстань обстрілу із артилерії та мінометів, іншої недалекобійної зброї.

«Я служив у 120 бригаді. Ми стояли у Київській області. Десь у середині листопада наш 172 батальйон перекинули на харківський напрямок. Ми там стояли. Ніяких фортифікаційних споруд із бетону і т.п. там ніхто не будував. Рили землянки воїни підрозділу своїми силами».

І ось від цієї фрази починає у нас, напевно, і у вас, зривати мозок. Вісім місяців підрозділ стояв, мав готуватись зустрічати ворожий наступ, бо ж те, що він буде і на Харківському напрямку, знала чи не вся країна… і просто рили окопи?

А де ж ті фортифікаційні споруди, про які нам кричали у марафонах?

30 кримінальних справ вже відкрито на розкраданні форти­фікаційних споруд

Озвучили суму — 20 міль­ярдів! Люди, вже після стількох нещасть вони вкрали 20 міль­ярдів! Розпорядниками коштів були військово-цивільні адміністрації.

І це не лише тому, що не вистачило зброї західної захищати першу лінію оборони на Харківщині, Донбасі, у Запорізькій та Херсонській областях.

А це і тому, що якесь високопоставлене дрантя змародерило і поклало гроші в «заначку», розплатившись безпекою людей, ось цих воїнів та прикордонних громад.

Близько 30 кри­мінальних справ відкрито що­до роз­крадання грошей на фортифікаціях. Ось це повідомили не рашисти, а секретар Тимчасової слідчої комісії із питань фортифікацій і дронів Бондар.

Може, вже будемо смертну ка­ру за корупцію вводити? – перше, що напрошу­ється на думку.

Через три години ворог захопив позиції 172 батальйону

172 батальйон бригади Тероборони з Вінниччини став одним з тих підрозділів, хто першим зустрічав ворога під час наступу на Харківщині. Після тригодинного бою окупантам вдалося захопити позиції оборонців. Державне бюро розслідувань розпочало справу про залишення позицій бійцями. Командир кулеметного відділення Віктор Положай розповів, що сталося насправді того дня. Про це йдеться в інтерв’ю, яке тероборонівець дав журналісту Юрію Бутусову:

«Державне бюро розслідувань порушило кримінальну справу щодо обставин залишення позицій військовослужбовцями ЗСУ, зокрема 415-го стрі­лецького батальйону 125-ї бригади ТрО та 172-го батальйону 120-ї бригади ТрО. Їх підозрюють у тому, що вони відкрили ворогу шлях на Харківщину. А поки шукають «крайніх», я вирішив надати слово командиру кулеметного відділення, який безпосередньо знаходився на напрямку головного удару ворога, тримав ці позиції і як ніхто інший знає про те, що ж сталося насправді», – йдеться в описі до сюжету.

За словами вінничанина, його взвод налічував 12 бійців. Їхнє озброєння складалося з автоматів та гранат. Позиції військові облаштовували самостійно, але зауважує, що довкола інженери встановили мінні загородження, а також вибухівку на всіх дорогах. Проте це не зупинило ворога.

Спочатку на окопи українців натрапили ворожі розвідники, яких ліквідували. Це були добре екіпіровані бійці з новим розвідувальним обладнанням та зброєю.

23 травня позицію 172 батальйону оточили два взводи росіян. Захисники прийняли нерівний бій. За словами Віктора Положая, їх частково підтримував міномет та дрони, але цього виявилося замало. Окупанти закидали позиції гранатами, усі оборонці отримали поранення.

«Нас було 12 чоловік. Коли я перебігав та відстрілювався, то під ноги прилетіла граната, відскочив та отримав поранення в ліву ногу, втратив можливість ходити. Трохи відліз і відстрілював кацапів, які лізли на бліндаж, і наводив нашу артилерію. Але коли нас обстріляли з мінометів, я зрозумів, що надворі з наших уже нікого не залишилося, а хлопців поранених заволікали у бліндаж, щоб допомогти. Коли прилетіла остання міна і мені в голову вдарив осколок, то очі залилися кров’ю, автомат вийшов з ладу. Після цього я почав відкочуватися в озеро, щоб врятуватися. Останнє, що я чув по рації, що кацапи пропонують їм здатися в полон. Більше нічого чути не було. Що сталося далі з побратимами, мені невідомо», — говорить Віктор, який сьогодні перебуває у госпіталі.

Ще місяць тому Тарас Борисюк лікувався у госпіталі

Скоріше за все, саме цих поранених воїнів взяли в полон. І саме вони покликали підмогу. І наш колега, капітан ЗСУ Тарас Борисюк повіз туди евакуаційну бригаду. В нього були проблеми з ногою, тому замполіт допомагав ще й керувати автомобілем медиків. Чи було це до того, як рашисти захопили в полон поранених воїнів і змусили їх викликати евакуаційну бригаду, чи вони самі потрапили в засідку – буде відомо вже після війни.

Тіла воїнів, які загинули, залишились на окупованій території. Хто потрапив в полон – видно лише тих, хто на відео.

Тому 120 бригада під­раховує втрати і долю багатьох встановлює.

Нашій колезі Людмилі Поліщук випало зустрітись із Тарасом Григоровичем за кілька тижнів до цих подій у госпіталі. Він ледве ходив із паличкою. Була пошкоджена нога. Міг би із таким діагнозом вимагати «дембеля». Але він рвався до своїх, бо ж як вони без нього – має бути прикладом, пояснював.

Його перша дружина Світлана – наша колега. Друга, Каріна, також. Вона із донькою Тараса зараз мешкає у США. Днями родина отримала повідомлення, що Тарас серед зниклих без вісти.

Ми розповіли цю історію, спроєктувавши на конкретних людей, щоб показати, як заручниками великої корупційної брехні стають відважні воїни і платять за це життям. Бо, в першу чергу, мають відповісти ті, хто ті позиції не облаштував і вбив дорогоцінний час на підготовку, а вже потім воїни, які в землянках і без зброї не змогли зупинити підготовлених рашистських штумовиків.

Хто порахує, скільки вже у цій війні кращих синів і доньок розплатились своєю кров’ю за бездумних і безвідповідальних керівників військових підрозділів та місцевого керівництва.

Малий совок ніколи не переможе великий совок! І щоб здобути перемогу, нам треба знімати ці рожеві окуляри «крими за два тижні» і т.п. Бо буде біда.

Після подій на Харківщині 172 батальйон планують розформувати та приєднати до 44 бригади, але бійці проти та бажають залишитися у складі Вінницької тероборони. Командир відділення Віктор Положай наголошує, що його підлеглі не залишали позицій та билися до останнього, але сили виявилися занадто нерівними.

Але, дякувати Богу, останнім часом, завдяки західній зброї і підкріпленню, ситуація на Харківському напрямку, за висновками Головнокомандувача, стабілізувалась.

Але подвиг одних – це завжди розплата за злочинну недбалість інших. Скільки ще маємо розплачуватись?

Тетяна Квасюк
Андрій Власенко