Все відбулося так, як задумували ліквідатори навіть попри численні і дуже запеклі виступи турбівчан на захист підприємства: його розчленували і підготували до продажу.

Втім, суди навколо ще одного об’єкту тривають і досі. Стара мікроГЕС, котра працювала при цукровому заводі, відчайдушно чіпляється за життя, її підтримує Іван Сосюк.

Цей літній чоловік родом з Вінниччини, але давно живе на Київщині. Там його знають як шанувальника малих електростанцій. У селі Щербаки Білоцерківського району є комплекс водяних млинів, споруджених у 1910 році, які збереглися до цього дня. Пенсіонер Іван Сосюк взяв комплекс в оренду на 25 років та облаштував у ньому гідроелектростанцію для потреб села. Щось подібне мріялося створити йому і в Турбові.

– Якось, ще у 1998 році їхав з Одеси у Київ через Турбів (тоді я працював на відомому Одеському припортовому заводі. Там ще й досі працює мій син). Побачив на гарній річці стару малу гідроелектростанцію. Попитав рибалок, вони й розповіли, що ця електростанція не працює років зо тридцять. Запало мені це в душу, а згодом я викупив цю ГЕС. Вирішив її відродити. Вхід води був перекритий аеродромною плитою, канал замулений. Довелося вручну вичищати його. Фундамент споруди ГЕС довелося укріплювати. Приміщення старе, ще з 50-х років минулого століття, я взяв в оренду, інше обладнання закупив за власні гроші. Доводилося купувати, на ринках шукати. Саме в той час багато заводів зупинялося, на базарах з рук продавалося чимало устаткування – шматки кабелів, магнітні пускачі.

На генератор випадково знайшовся документ, тому я його відсудив. Але до того часу його встигли зіпсувати, бо доступу у приміщення у мене не було (в мене й досі ключів немає). Злодії добиралися до мідної обмотки, намагалися її вкрасти. Генератор великий, 2,5 тонни, на ньому більше 100 кілограмів міді. Мені залишилося тільки демонтувати генератор і порізати його на металобрухт самому… Як змогли таке зробити? Я й не дивуюся! Якщо цілий завод змогли незаконно порізати! Я хотів викупити приміщення у цих людей, що різали завод. І тоді електростанцію я б зберіг. У суді доводилося показувати фотографії того, що було, і того, що стало з ГЕС, доводити, що я відроджував цей об’єкт власноруч! Та з 13 позицій відсудив тільки 3.

Власника зруйнований завод і досі не має. Все ще працюють ліквідатори. Кажуть, новим власником готується стати Олександр Черниш, колишній підприємець, котрий займається ремонтом автомобілів. Йому чомусь дуже потрібна ця ГЕС. Він вже забрав з електростанції частину обладнання.

Найголовнішу роль у цій історії відіграла арбітражна керуюча. Олена Жураковська відразу мені заявила, що мого на ГЕС нічого немає. Я документи показував, за якими обладнання — моє, і відшкодовується його вартість за рахунок орендної плати. Я розповідав, як після першого договору оренди (а їх було всього 4) мене «кинули» на 21 тисячу гривень, а після третього договору — на 50 тисяч гривень. Але всі закони вони трактують так, як їм вигідно. Виник конфлікт, і справа навіть до суду дійшла. Були в мене свідки, та вони до суду не йдуть, бо їхні свідчення ніхто до уваги не бере.

Спочатку цукровий завод намагалися продати як цілісний майновий комплекс за 1,5 мільйона гривень. Але не вийшло. Тому його розділили на кілька лотів. Після всіх судів я залишився без нічого. Та все одно не відступлюся. Бо суд першої інстанції наголосив, що саме в мене є першочергове право викупити приміщення. Але мене до торгів навіть не допускали.

Іван Сосюк доклав чимало зусиль для того, щоб відновити роботу малої електростанції. За два з гаком роки відкопав, змонтував, зробив. У нього працювали люди, отримували зарплату. Задоволені були всі. Згодом він пішов на пенсію, а ГЕС трохи додавала грошей і впевненості у власних силах. Та в результаті того банкрутства він залишився ні з чим, а мікроГЕС знову не працює. І він звернувся до редакції, щоб на власному прикладі розповісти підприємцям одну песимістичну річ: якщо рейдери вже поклали око на ваш бізнес, то вони його вирвуть з печінками і м’ясом, і їх не зупинить ніщо.