Надаю вірш Тамари Артем’євої, присвячений творчості навічно п’ятнадцятилітньої письменниці:

Тамара Артем’єва
м. Вінниця
письменниця, поетеса,

Українська Лада

Як жаль, що тебе немає,
Вже осінь сліди замітає.
Ти десь там, у інших світах,
Літаєш, як білий птах.

Можливо, ти зіронька ясна,
Яка навіки не згасне.
Чи то ти срібляста сніжинка,
Чи може на квітці росинка.

Ти – поруч і так далеко,
Заплакав у хмарах лелека.
Здається – твій голос лине:
«Привіт, рідна Україно!»

Ти дуже її любила,
Для неї жила і творила.
Рядки дарувала співочі,
У сині безсонні ночі.

Так рано ввірвались вервечки,
Спинилось гаряче сердечко,
Уквітчана терном дорога
Пішла ти служити Богу.

Книжки, наче золота злитки,
Без тебе вони, як сирітки.
Я їх, як дітей, пригортаю
І знову читаю й читаю.

Яка недитяча в них суть!
Від смутку в очах каламуть,
Що смерть мрії всі обірвала,
Тебе в світі цьому не стало.

Живі лиш легенди, балади,
Моя українська Лада,
Їх з вуст вже нікому не стерти,
Хто слід свій лишив –
той безсмертний.

Вересень 2014 р.

(Із книги «Друзі по перу – Олександрі Бурбело»)
Про це розповідає її дідусь Володимир Бевз