Після двох з половиною років російського полону, 13 вересня, Україні вдалось повернути додому Героя України, полковника медичної служби, випускника Вінницького національного медичного університету, керівника військового госпіталю у Маріуполі Віктора Івчука.

Журналісти «33-го» зустрілись з його щасливими батьками — Тетяною та Михайлом Івчуками у Вінниці. Вони не стримують сліз. Тільки подумати — 2,5 року їхній син був у рашистській в’язниці. Став очевидцем страшного теракту в Оленівці.

І міг бути закатованим будь-коли, адже один із небагатьох там мав звання Героя України. І окупанти знали про це.

Але вже всі недоспані ночі за військовополоненим сином позаду.

З поверненням з полону сина — Героя України — радо вітали батьків у Миколаївському храмі ПЦУ у Вінниці. Тетяна та Михайло, вже після зустрічі із сином, прийшли подякувати Богу за таку радісну новину. Саме там зустрілись із ними журналісти «33-го».

«Я бачила, відчувала, чула, що довелось перенести цим батькам. Мати Віктора чи не кожну службу була у храмі та соборі і молила Бога за сина, — ділиться її приятелька Лідія Дмитрівна. — Вони, Таня та Михайло, великі люди, що виховали такого сина — Героя України, що називається, почорніли від горя, але завжди випромінювали велику любов і добро до людей. Не зневірились. І по вірі їхній прийшла ця жадана звістка, – підтримують її інші присутні тут.

– Ми із чоловіком дякуємо усім, хто підтримав нас, молився за наших воїнів — і хто в полоні, і хто на полі бою. Ми вже зустрілись із сином. Він дуже виснажений і втратив вагу, але не віру в перемогу України. Віктор зараз із іншими визволеними воїнами проходить реабілітацію. І ми чим зможемо допоможемо синові. А всім батькам зичимо одного: дочекатись своїх синів живими і здоровими.

А в цей час за чоловіка із таким самими дружинами захисників «Азовсталі» та медиків, які потрапили в полон до ворога, боролась його дружина Вікторія.

– Віктор і Вікторія. Це пара переможців – так колись жартували над ними, коли вони одружились, – діляться рідні.

«Після поранення мій чоловік жив на знеболювальних, і невідомо, як він обходиться без них у полоні», — ділилась дружина Героя України Віктора Івчука.

Начальник Маріупольського військового госпіталю, полковник медичної служби ЗСУ, Герой України Віктор Івчук більше 29 місяців перебував у ро­сійському полоні. І лише за те, що, як і лікарі інших медзакладів взятого в облогу міста, робив усе можливе, щоб урятувати поранених військових і цивільних. Він потрапив у полон після невдалого прориву захисників із заводу імені Ілліча. І написав єдиний лист з полону, який доставили рідним через рік.

Всі ці більше 50 обмінів у батьків та дружини був однаковий стан – перед поверненням наших з полону вони кілька ночей не спали. А потім, коли обмін знову відбувався без Віктора, вони ще три-чотири дні нічого не могли робити, навіть розмовляти. І так уже 29 місяців.

— З Маріупольського військового госпіталю, який очолював мій чоловік, до полону потрапили 45 осіб, більшість з них жінки, — розповідає організаторка всеукраїнського громадського об’єднання «Військові медики України», киянка Вікторія Івчук.

За даними відкритих джерел, рік тому окупанти незаконно утримували у неволі понад 500 військових та цивільних мед­працівників. Хоча, за міжнародними конвенціями, вони мали їх відпустити одразу.

На нове місце роботи, куди його направили перед війною — очолити Маріупольський військовий госпіталь – Віктор вирушив з Києва на власному BMW.

А коли тримали оборону і він рятув життя, перетворив авто на «швидку допомогу». Вікторію з 11-річним сином, який, побачивши жахіття війни у Києві у підвалі своєї висотки і промовляв: «Мамо, я не хочу помирати!», забрали до себе батьки Віктора до Вінниці.

У перші дні повномасштабного вторгнення Віктор часто телефонував родині, був на позитиві, всіх підбадьорював, своїм двом братам рекомендував мобілізуватися. «Треба захищати країну. Все буде добре. У нас у Маріуполі все під контролем. Тут багато людей, техніки, у нас все є», — переконував він. Однак не приховував: важко, є поранені серед військових і цивільних...

Останній працюючий корпус шпиталю російські війська розбомбили 16 березня, у той самий день, що й Маріупольський драмтеатр, в якому переховувалися сотні мирних жителів.

Віктор Івчук прийняв рішення розділити лікарів і поранених, які вижили, на дві частини й перебазувати їх на заводи «Азовсталь» та імені Ілліча.

— Він сам залишився на комбінаті Ілліча. Там узагалі не було зв’язку...

Від колег Віктора, які повернулись з полону, відомо, що вони, попри відсутність елементарних умов, майже без сну й відпочинку, продовжували рятувати людей, наскільки це було можливо. Спочатку їм забракло медикаментів і бинтів. Потім скінчились скромні запаси їжі й води. І вони ділили краплі води між пацієнтами, але самі не пили.

11 квітня, коли зникла будь-яка надія на допомогу, бойові підрозділи, що знаходились на заводі, вирішили йти на прорив, аби дістатись «Азовсталі». Медики перенесли поранених у вантажівки й колона вирушила. Однак прорватись не вдалось. Колону обстріляли. Багато людей загинуло. Ті, хто вижив, мусили повертатися на заводські руїни…

Саме 11 квітня 2022 року указом президента Володимира Зеленського Віктору Івчуку було присвоєно звання Герой України. А наступного дня його захопили у полон.

Окупанти, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, мали Віктора та всіх інших медиків відпустити. Але вони насильно позбавили медиків волі. І Віктора тримали ось до цього часу.

Віктор Івчук, як і інші ув’язнені оборонці «Азовсталі», став свідком страшного злочину в Оленівці.

Побратими, яких звільнили раніше, повідомляли, що Віктор, як і інші медики, які були в Оленівці, коли почули про вибух у промбараці, де згоріли заживо більше 50 військовополонених, просились як медики надати першу допомогу. Але вороги ні своїх лікарів туди не допустили, ні наших. Лише після 7-8 годин. Чекали, щоб важкопоранені повмирали?

Щоб координувати зусилля з пошуку рідних, Вікторія разом з родинами полонених і безвісти зниклих медиків створила громадську організацію «Військові медики України». До неї ввійшли рідні полонених з усієї України. За цей час робили  що могли, щоб повернути рідних з російського полону. Регулярні мітинги на підтримку військовополонених під гаслом «Не мовчи! Полон вбиває» — один з напрямків їхньої публічної діяльності.

У червні цього року Вікторія разом з деякими жінками військовополонених мали ау­дієнцію з Папою Римським у Ватикані і просили його сприяти звільненню українських військовополонених. Під час зустрічі Вікторія Івчук презентувала понтифіку символічний медичний халат з фото медиків, яких незаконно утримувала росія у в’язницях.

І ось тепер Герой України вдома. Він ще не будує подальших планів, але рідні знають точно: Віктор як зможе прискорюватиме перемогу України і допомагатиме кожному як медик. Де б він не був і як би не склалось їхнє життя.

Всього з російського полону минулого тижня визволено протягом двох обмінів 103 та 49 наших захисників. Серед тих, хто повернувся додому, вперше захисники «Азовсталі» (23+31). Четверо із визволених – вінничани. Крім Віктора  Івчука, на Поділля повернулись Ярослав, Віктор, Олександр. Прізвище їхні поки що не розголошують. Бажаємо дочекатись усім своїх рідних живими та здоровими з рашистського полону та фронту.

Від автора: я не втомлюватимусь повторювати, що ми живемо в час Героїв, завдяки Героям і поряд з Героями.

Слава Україні! Ге­роям слава!

Тетяна Редько