У пошуках заробітку, як кажуть люди, вони потрапили в Росії у справжнє рабство, наслідки якого досі не дають нормально жити. Та найбільше їх шокує те, що так із ними вчинили земляки, які і досі возять заробітчан до ворожої держави, з якою вже чотири роки у нас війна… І хоч селяни неодноразово звертались до поліції, справедливості, на їхню думку, годі чекати, бо в Бершадському відділенні поліції працює син подружжя роботодавців.

…У Юрія Калитка із Флориного після втрати дружини на вихованні залишились діти та старенькі батьки. Роботи у селі не було, то ж у 2015 році через знайомих він дізнався про Івана та Віру з Бершадського району, які роками возили людей на заробітки у Росію. Господар, за словами чоловіка, із бригадира став виконробом, бо попередній, який зі всіма розраховувався, помер. Дружина на місці займалась пошуком охочих. Відповідні оголошення були в Інтернеті, за місяць на будівництві обіцяли 1200 доларів, свободу переміщення та порядок з документацією. Та вийшло все навпаки.

– Везли нас роботодавці своїм транспортом у Підмосков’я. Бачили ми у них навіть російські паспорти… Та як тільки ми зайшли на територію, яка була під охороною, ворота закрили. Нам казали, що два з половиною місяці ми не маємо права покидати місце — штрафуватимуть на суму 10 тисяч рублів. Тому, щоб придбати собі білизну чи інші речі, ми повинні були просити про це жінок-кухарів, яких випускали за територію продукти купувати. Але нам не робили прописки, і якби вийшли у місто і натрапили на поліцію – то було б жахіття… Більше того, в роботодавця Івана були зв’язки із російськими силовиками. Бо як тільки на об’єкт мали приїхати ФСБшники чи поліція, то нас попереджали і ми ховались. Пропрацював я півтора місяця, — каже голова ініціативної групи потерпілих Юрій Калитко. — Будували багатоповерхівки у дві зміни. У травні я захворів на запалення легень. Коли побачили, що справи погані, швиденько відправили додому. У Флориному пролікувався за свій рахунок два тижні. Мусив повернутися у Росію. Три місяці відпрацював, господар мене перевів на інший, більш спокійний об’єкт. Але знущання тривали. Був випадок, коли ми з колегою за добу перетягли до 50 тонн арматури, аби зав’язати та поставити величезну опалубку. З нами було три виконроби. В кінці її забракували, сказали заново збирати. Ми по чотири доби не спали…

Втекти нікуди, коштів та документів не було, а нас залякували. Були на будівництві не дуже хороші історії… Хлопчині, родом з Вінниччини, стало погано, ніхто до нього не дивився, медиків не викликав. Ліг спати, а рано не прокинувся. А інший — з Шаргорода — впав та побився, бо працювали ми із порушеннями техніки безпеки. Багато хімії використовували на будівництві, а засобів захисту не давали. Часто всі хворіли…

За словами Юрія Калитка, коли прийшов час платити гроші, віддали лише за місяць.

– Всього на даний час борг складає 150 тисяч рублів. Коли Іван та Віра наймали нас, то обіцяли золоті гори. Я просив віддати кошти, але вони не слухали. Коли ж моя мама захворіла на рак і треба було її терміново оперувати, поїхав до Віри. Благав повернути зароблене, — продовжує Юрій. — Подружжя слова не дотримало, а маму я так і не врятував. Через п’ять місяців поховав тата. Тож зібрав близько 30 таких самих потерпілих, і ми написали заяви до Бершадського відділення поліції. У нас їх прийняли, екс-начальник та слідчий обіцяли допомогти. Але жодних дій правоохоронцями так і не було зроблено, бо син Віри та Івана вже на той час працював в органах. Скажу чесно, після того я зустрічав у місті Івана, дійшло навіть до бійки. А згодом на мою адресу стали надходити погрози від колег сина — працівників поліції. Я просто опустив руки та знайшов іншу роботу, але вже в Україні.

Схожа історія і в Анатолія Паталахи, якому подружжя роботодавців заборгувало 20 тисяч рублів. Чоловік мав чималий досвід роботи у Росії, проте шокований: так із ним ніхто не вчиняв. Сергій Морус із Джулинки теж скористався послугами земляків.

– Коли приїхав на роботу, мені назвали інші ціни. Сказали, що за день даватимуть 1000 російських рублів. Але навіть при такій мізерній зарплатні мені не віддали гроші за 20 днів. Віталій Феденко із Лісничого досі вибиває 24 тисячі російських рублів. Вдома дружина та маленька дитина. А Віталій Кіпчарський з того ж Лісничого задарма пропрацював місяць і так і не отримав обіцяні 1200 доларів.

– Чоловіка я поховала, то ж ходила до Віри і просила віддати гроші сина, — каже матір Віталія. — Але у відповідь одні обіцянки. Вони з чоловіком машини міняють, квартири купують, а мені нема за що паркан зробити. Був випадок, коли у нашому селі йшов чоловік з Крижополя та плакав, бо жінка народила і нема де жити. Взяли хату в кредит. Поїхав він у Росію, а там гроші не заплатили. І таких людей сотні. Не лише з Бершадщини та Крижопільщини, а й Тульчинського, Тростянецького, Немирівського районів…

У прес-службі обласної поліції поки що не готові коментувати ситуацію. Ми направили туди інформаційний запит. А у телефонній розмові син подружжя Микола Іванович, який працює у поліції, ось що сказав:

– Я на роботу до них не їздив і не їжджу. І нікому не допомагав агітувати. Я працюю на своїй роботі і до їхньої жодного відношення не маю.

Сама ж пані Віра, на адресу якої та її чоловіка чимало звинувачень від людей, так прокоментувала ситуацію:

– Якщо людям так було погано, то чому вони їздили у Росію протягом декількох років? Таких, що були лише по три місяці, дуже мало. В основному люди їздили по три та чотири роки. Склалося так, що мій чоловік Іван бригадирував. Їздили багато років у Росію, були нормальні заробітки. Потім бригада не справлялась з об’ємами. Це ж не від бригадира залежить, це будівництво. Чоловіка перекинули на інший об’єкт. Але там робітники запили, покрали матеріал. Його вигнали. Не розрахувалися. І пригрозили: якби ви були офіційно оформлені, то вам би виставили рахунок і ви фірмі б виплачували компенсацію. Ось така ситуація. Щодо паспортів, то у чоловіка мого український паспорт і він громадянин України. Ходять чутки, що у нас статки не знати які… Якби це була правда, то хіба я би сиділа у селі зі свиньми? І якби ми обдурили людей на ті суми, то нами тут вже б і не пахло.

Щодо Юрія Калитка, то він працював ще тоді, коли мій чоловік був таким же же звичайним робочим. Він працював з посередником, який був громадянином Росії. Але коли той помер, на його місце став син. Забрав зарплату за три місяці і зник. Хоча я розуміла, що мій чоловік нічого не доведе. Так, мій син — працівник поліції, але ж не начальник чи міністр. На те є Вінниця, є прокуратура. Хай розбираються.

Тим часом у Бершадській прокуратурі триває слідство за вказаними фактами у рамках ст.172 — грубе порушення законодавства про працю. Але, на думку потерпілих та місцевих активістів, така діяльність родини містить зовсім інші ознаки складу злочину, відповідальність за який передбачено санкціями більш суворої статті 149 – торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, вчинені організованою групою.

Дуже дивно виходить: під час російської агресії наші земляки працюють у ворожій країні, від куль якої щодня гинуть воїни ЗСУ. І де гарантія, що вони не мають подвійного громадянства та не співпрацюють зі спецслужбами РФ?

Валентина Лісова,
Бершадь