Моя вечірня розмова з Богом…
24 лютого 2022 року… Ненавиджу цей день. День, який поділив моє життя, життя усіх українців на ДО і ПІСЛЯ.
Телефонний дзвінок серед ночі налякав. Чоловік зблід, по виразу обличчя зрозуміла — сталося щось страшне. «війна, — прошепотів, але почули всі. — На нас напала росія… Бомблять усі міста…»
Яка війна? не може бути, це якась помилка. Включаємо телевізор… війна… Страх раптово паралізував тіло, свідомість, думки. Діти, де сховати дітей… Батьки, як вони там, що буде далі? Страшний гул і свист… Над нами щось пролетіло… Боже, за що, чого ми, для чого війна?
Біжимо ховатися у підвал, не можу дивитися в очі синам. Сашкові — 21, Олежці — 23 … У село принесли 130 повісток. Я не витримаю цього страху, нестерпно болить серце. Зі ступору вивів голос чоловіка: збирай тривожну валізку, візьми ліки… Знімаю з стіни ікону Ісуса Христа, нашу вінчальну ікону… Замість мотлоху і речей несу в підвал… Що буде далі, як жити… На старому матраці в підвалі сплять сини. З-під покривала виглядають личка. Я розумію — ви дорослі, але як далі? Боже, діти ще нічого не бачили в житті, чому ми, чому Україна…
25, 26 лютого… Дні стали одним днем…. Війна. Тіло відмовляється від їжі і води. Розум не хоче вірити… Вперше почули вибухи… Серце, здається, не витримає болю… Поїхали заправити машину, на дорозі ішов постійний потік машин з надписами «діти». Боже, невже це з нами відбувається…
27 лютого син Олег поїхав у Вінницю, сказав — в університет викликають, ввечері почула розмову: в тероборону не взяли, сказали працювати вдома… Як я любила вечірнє небо, Божий престол, а зараз… я боюся ночі, боюся неба, яке несе смерть…
Ніч… Світло не вмикаємо… Дізналися, що в сусідніх селах бачили дрг… І така мене лють і ненависть охопили. Потвори смердючі, паскуди, с..ки, зайди. Не дай Боже, ви ступите на моє подвір’я, не дай Боже, ви зачепите моїх дітей! Я буду вас рвати зубами, я видеру, нечисть, твої паскудні баньки, ти, смердючий орку, будеш лікті кусати, що вдерся до нас. Це наша, українська земля, тут живуть мої діти, батьки, друзі!
Відпустила з прив’язі собак, знайшла сокиру — поклала під ліжко. Металеву загортачку від печі поклала біля дверей. У пусту пляшку всипала дві пачечки червоного перцю, 2 пачечки чорного пекучого перцю, залила водою — випечу твої паскудні баньки, кацап смердючий, тільки полізь…
Вранці пішли в центр села, збираються люди. Радяться: треба робити блокпости, потрібні бетонні блоки. На один блокпост знайшли блоки, на другий — немає. Спланували ми з чоловіком збудувати літню кухню, гараж. Заклали підмурок, вивезли блоки бетонні, а тут нема з чого будувати блокпост. «Хлопці, — каже чоловік, — підгоньте трактор, виймайте з підмурка, робіть блокпост, там вони потрібніші!» На подвір’ї перегарували все, купа землі замість підмурку, а я тішуся — наші блоки захищають село.
28 лютого, тривога, підвал, паніка… Дзвінок налякав. Незнайомий номер: «Привіт, Наташ, потрібні продукти, поступають поранені... бинти, ліки. Везіть що маєте». Пакуємо з дому все — закрутки, овочі, гроші, одяг, веземо в госпіталь. У нас прийняли все. Познайомилась із Сергієм Павловичем, питає, чи зможемо готувати їжу…. Зможемо, зможемо все, ви тільки, любі, дорогі наші захисники, не пускайте ту кацапську сволоту… Приїжджаємо додому втомлені, тривога... треба ховатися. По дорозі звернула увагу на яскраву зірку, і… тоді розпочалися мої вечірні розмови з Богом…
…Дякую, Боже, за прожитий день, дякую, що Ти піклуєшся про мою сім’ю, батьків. Дякую, Боже, що ти нам дозволив бути корисними. Боже, прошу — спаси, збережи кожного захисника і захисницю, які на полі бою захищають неньку Україну. Пошли їм ангела-охоронця, і хай вони повернуться додому. Боже, все Небесне Воїнство, Архангели і Ангели, Матінка Божа, захистіть мою неньку Україну, хай буде Перемога над ворогом. Дякую, Боже. за все. Амінь…
Мої друзі, дякую вам, дякую Богу за кожного з вас… Людмила Іванівна, Людка, власниця ресторану. Телефоную: Людо, треба хлопцям готувати обіди, ти зможеш? Відповідь — завтра починаємо!
День розпочався о 06.00. Відкрила кухню… Замовлення на тисячу пиріжків. Перехрестилась, попросила в Бога допомоги і …стала місити тісто… На 07.00 почали сходитися друзі, знайомі. Несуть дівчати сир, яйця, молоко, несуть все, хто що може. Плачемо, радіємо, що у нас такі неймовірні люди! Дорогі, найкращі мої односельці! Ваша віра, впертість, щирість дивувала і надихала! Пишаюся вами, дорогі і найкращі крушлинчани, низько кланяюсь кожному. Юля, Оля, Ольга Володимирівна, Наталя Леонідівна, тьотя Люда — переселенка, Іринка, Світланка, Іринка, Оля і ще одна Іринка. Дівчатка, ви — неймовірні!!! У вас не було ні дня, ні ночі. Ви падали від утоми, але ви вистояли! Ваші обіди, сніданки, ваші приготовані смаколики додавали сили нашим захисникам!
…Треба встигнути на обід— 12.30 пакуємо пиріжки, домашній курячий перетертий супчик, гречаники, домашні котлетки, голубці, грузимо в нашу «Машуньку», так чоловік лагідно називає нашу машину, і летимо. Діти з нами. Блокпост, черга, напевне. на годину. Чоловік чіпляється за бензовозом, минаємо чергу — і ми на блокпосту. На нас навели зброю: «Що, найхитріші, — чуємо, — в чергу ставайте!» — кричить військовий. Холодний піт стікає між лопатками, не дай Боже вистрелять, війна, має бути дисципліна. Я розумію, але.. чоловік кричить: «Хлопці, нам у госпіталь на 12.30, вибачайте, пропустіть!» Перевірили багажник, а там парують смаколики, перевірили документи — посміхаються: їдьте, з Богом! І ми летимо, бо там чекають хлопці.
…Наші дорогі захисники, синочки, брати — дякую! Дякуємо за те, що можемо жити, що маємо ніч, ліжко, хліб і до хліба. Дякуємо, рідні! Віримо в Бога, віримо у вас, дорогі захисники.
Вечір, втома, ціпеніють серце і душа... Ця кацапська сволота біля Києва… Вистромили свої мордяки покидьки в селі… Все, скоро прийдуть рускі, вам, активістам, капець… Списки у нас складені.. То «сила», а ви ніхто… А тут ще й дізналися, що бабера промосковська переховувала якусь сволоту. Але нічого, приїхали наші служби, перевірили. Втекли гади…
Мій «Байрактар-сокира» під ліжком, а «Джавелін — загортачка» біля вхідних дверей. І замість відчаю, страху росте в мені ненависть. На перший погляд — страшне слово, але сьогодні воно мені додає сили, віри: Перемога буде! І піде ворог з нашої землі як торішній сніг!
…Вечір… І я знову стаю на мою вечірню розмову з Богом… Боже, я дуже стомилась, мені страшно за дітей, батьків… Боже, прошу, почуй мої молитви, захисти неньку Україну, спини ворога ненависного. Боже, захисти кожного захисника і захисницю, які зараз на полі бою, збережи їх, Господи. Матінко Божа, захисти і збережи моїх дітей і всіх дітей України. Боже, прости, Боже, захисти, Боже, допоможи….
Поїздки…. За 3 місяці війни ми наїздили 6 тисяч кілометрів… І кожна поїздка в госпіталь — це біль, радість, смуток, надія… Ніколи не забуду вдячні очі хлопців-захисників. Заходиш у палату, посміхаєшся: хлопчики, вам смаколики від малокрушлинецьких хазяєчок...
Наталя МАЗУРУК, педагог
