Валерій Одайник працював у Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Огієнка, викладав теорію і методику фізичного виховання, тренував студентську баскетбольну команду. Із 2021 року почав служити в армії, підписавши контракт зі ЗСУ.
— Тоді майже всі були насторожені щодо ймовірності Великої війни. Лише ніхто не знав, коли і що це буде настільки масштабно. Страху у мене не було, знав, що чи почнеться Велика війна, чи ні, — я вже у війську, там, де маю бути, — розповідає Валерій.
— На початок війни я був командиром взводу у 143 об’єднаному навчально-тренувальному центрі і за кілька місяців став командувати навчальним курсом. У моєму підпорядкуванні було 129 людей. Випустивши кілька курсів, я написав рапорт, що поїду на ротацію на схід.
Очолив групу саперів, і згодом ми «працювали» на Бахмутському напрямку, в Іванівському. Росіяни намагалися прорвати оборону з цього боку, і нашим безпосереднім завданням було не допустити прориву, мінувати. Між нашими і російськими позиціями було близько 150 метрів, бої вели в посадках, які були вже розбиті, понівечені снарядами. Ми навіть чули, що вони говорили. Траплялося, що тижнями йшла війна за 50 метрів, які переходили то до наших військ, то до їхніх, — продовжує розповідь Валерій. — Бойові виходи у нас були з опівночі до перших променів світла. Завжди ходив із своєю групою, і найстрашніше для командира — втратити когось із людей…
Їхали на виконання завдання і натрапили на протитанкову міну. Я сидів з того боку, яким авто наїхало на міну — правим переднім колесом. Всі вижили. Хлопці мали контузії. А весь удар припав на мене.
Не міг дихати, а потім повітря зайшло в легені, і перше, що я запитав: «Яких частин тіла в мене немає?» Хлопці спершу перешіптувалися, але потім зізналися, що однієї ноги немає, на іншій відірвана стопа, пальців руки теж немає. Окрім цього, мав перелом щелепи, осколкове поранення плеча, рук. На мені не було де ставити турнікет. Хлопці не встигали закривати рани, звідки йшла кров. Але мене досить швидко евакуювали.
До клінічної смерті пам’ятав усе — що говорив хлопцям, водія, з яким намагався говорити, бо він був у ступорі.
Коли прийшов до тями, очей не міг розплющити через травми, але почув, як хтось водить мені по горлу і каже: «Зараз тут зробимо надріз і вставимо трубочку». А я відповів: «Це буде останнє, що ти зробиш». Мені у відповідь: «Ого, він вже говорить!» Це було в лікарні Мечникова.
Я все розумів і все пам’ятав. Назвав номер телефону дружини, матері.
Коли мене прооперували, стабілізували, майже все зажило, приїхав у Львів, а хірург сказав, що потрібно ще шматок ноги відрізати. Для кращого протезування треба було зробити коліно, яке залишилося, і протез на одному рівні. Це для мене було складнішим за усвідомлення всіх травм.
Дуже підтримувала дружина, вона весь час була поряд. І в мене одразу було розуміння, що життя не закінчилося, але кардинально змінилося.
Цінності змінюються. Зараз найбільше задоволення я отримую від спілкування з людьми, спорту. Тепер маю нові можливості — без ніг і пальців все потрібно пробувати і до всього змінювати підхід.
Часто відвідую поранених хлопців у шпиталі, їм важливо знати, до чого вони йдуть. Ось він вже втратив ноги, а що далі — не знає. І коли до нього в палату заходить людина без двох ніг, із ще складнішими пораненнями, ніж у нього, але вже на протезах, це додає віри.
Повірив у себе і Валерій, коли задумав взяти участь в «Іграх нескорених».
— Я не думав, що в мене вийде грати в баскетбол на колісному кріслі, але техніку змінив, виявляється — можу закинути м’яч у кошик і все виходить. Під час десятиденного кемпу перед відбірковими виступами нам дали можливість спробувати себе у кожному виді спорту, щоб могли обрати собі три, в яких будемо виступати під час національного відбору. Я обрав штовхання ядра, волейбол сидячи і баскетбол на кріслах колісних.
Участь в «Іграх нескорених» у Канаді принесла таку бажану перемогу. Кам’янчанин Валерій Одайник здобув срібну медаль у веслуванні на тренажерах, а також «бронзу» у волейболі та у лижних перегонах стоячи (клас INO2).
Українським військовим, які отримали поранення і намагаються знайти себе у цивільному житті, Валерій Одайник радить не здаватися і займатися адаптивним спортом:
— Для нас, військових, це один із кращих видів реабілітації. Одна справа, коли ми проходимо реабілітацію у реабілітаційних центрах, це більш одноманітно і стандартно, адже умови наближені до нашого комфорту. Інша справа, коли ми вже займаємося спортом і з такими реаліями, які є в Україні, стикаємося, намагаємося їх перейти, побороти і гартуємо в собі новий виклик, який знадобиться у житті.
Ольга Душенко
