Сотні людей навіть не зрозуміли, що 17.05.2022 року загинули під час авіаударів по Десні.
169-й Навчальний центр “Десна”, де на той час формувалася 66 бригада в/ч А 7014.
Вдумайтеся, зібрали нас, з усієї України, понад 5 600 осіб.
Керівництво на момент авіаударів по Десні було відсутнє. Вони завідомо знали, що будуть авіаудари.
14, 15, 16 травня штабне керівництво частини, бригади виїхало з території учбового центру. Були лише мобілізовані та інколи приїжджав в.о. командира бригади. Тобто командування про все знало.
Керівництву на вищому рівні завідомо було відомо, що рано чи пізно будуть прильоти по “Десні”, а тому недоцільно було зібрати людей з усіх частин України та сформувати бригаду у Десні, в якій раніше навчалися діючі російські командири та генерали, які знають розташування Десни.
16.05.2022 року, за день до авіаударів, в Деснянських казармах перебувало мінімум 5600 бійців.
Більше 10 казарм було заповнено новоприбулими.
Казарми 4-х поверхові. Бійці проживали також і в підвалах казарм, які не були пристосовані, як укриття, через свою конструкцію.
На момент авіаударів:
Лише в моїй казармі знаходилися:
На 1 і 3 поверхах: більше 400 осіб.
На 2 поверсі: приблизно 100 осіб.
На 4 поверсі: декілька десятків осіб.
Приблизна кількість осіб, розміщених в одній казармі: 550 осіб.
Тривоги не було! Навчання, як бути в таких випадках, не проводилося. Навіть раніше не забезпечили лопатами, щоб ми вирили собі окопи.
За офіційними даними, Президент України, Володимир Зеленський, на весь світ сказав, що загинуло 87 осіб. Це неправда. Загинуло значно більше.
За розрахунками місцевих командирів середнього складу: загинуло більше 200 осіб. Плюс поранені.
За моїми розрахунками. Порахуємо разом:
Точні влучення дійсно потрапили по казармам: більше 2-х разів. З цих казарм люди просто не встигли би вибігти гуртом, так як авіаудари наносилися один за одним. Порахуйте самі приблизну кількість людей в казармах і загиблих.
Безліч людей “безвісті відсутні” й по сьогоднішній день. Але, нажаль, за цим статусом приховане горе сімей, які ніколи не дізнаються правди.
Деякі бійці одразу загинули, так і не зрозумівши, що з ними сталося.
Деякі кричали декілька діб під завалами. Когось вдалося врятувати і їх направили на лікування. Але багато хто так і не дочекався допомоги. Тому що наслідки авіаударів були жахливими, вичищали завали декілька неділь.
Що сказати, навіть металеві ліжка були зігнуті в іншу сторону, а на цих ліжках лежали солдати.
Одну казарму ракета повністю пробила всі поверхи й залишилася в землі. Чи змогли врятуватися люди, які перебували саме там…
Сотні мобільних телефонів ніколи вже не ввімкнуться. Загиблі не зможуть зателефонувати близьким та повідомити, де вони і що з ними сталося.
Їх душі блукають посеред двох світів. Неприкаяні душі.
Величезні хмари диму…
Вперше в житті, я побачила кроваве сонце. Саме 17 травня, після нанесення авіаударів, сонце було “кровавим”.
“Кровавий” колір. Енергетика смерті, про яку співали пташки, шепотіли дерева. Про це зазначили й інші, такі ж, як і я – хто не переступив через поріг смерті, а продовжив жити, продовжив боротьбу на планеті Земля.
Земля… Земля захищала мене, а також тих, хто прокинувся 17.05.2022 року та зумів вижити.
Історія про мене:
14 травня 2022 року мене переміщують з 1 на 4 поверх казарми. Керівництво забороняє впускати мене на 1 поверх.
Зауважу, що на 3 та 4 поверхах заборонялося взагалі розташовувати солдат. Але ж командуванню по*уй – головне, що їх жопи цілі.
На момент авіаударів вихід з моєї сторони був зачинений.
Отже, 14 травня мене помістили окремо від усіх. Казарма поділяється на два великих крила. Мене помістили на 4 поверх одного крила, де нікого не було. В іншому крилі розташовувалось декілька десятків військових, яких я до цього не бачила.
17 травня 2022 року приблизно о 4 годині ранку по казармам “Десни” були нанесені авіаудари.
З моєї сторони вихід був зачинений. Я змогла вибігти з казарми з іншої сторони. Коли вибігла на подвір’я, то побачила вже одну палаючу казарму.
Знов удар по казармі поруч. Я впала на землю. Посипалися біля мене осколки. Чудом осколки не заділи мене. Знову удари – точні по казармам.
Я зорієнтувалась і відбігла подалі від казарм, знайшла ямку і таким чином вбереглась. Хочу зазначити, що я продовжувала знаходитись на території Десни.
Під час авіаударів і після них про мене ніхто не згадував. Я самостійно шукала свій підрозділ, який був розкиданий по Деснянському лісу.
Вже стемніло, я переночувала в холодній землі, майже роздягнена і в ризинових капцях – в яких встигла вибігти. Головне – з документами і з телефоном.
Вночі пролив холодний дощ, був сильний вітер, земля дуже холодна.
У мене піднялась висока температура, настав лаючий кашель…
Лаючий кашель був і до цього, я була не одна з таким кашлем і високою температурою. Приблизно за неділю-дві – поголовно, майже всі бійці почали в один момент кашляти. Кашляти так, що “аж легені випригують”.
Я довго трималася й мене не брала хвороба. Але після того, як я випила воду, яку нам привезли командири зі складів, то одразу на слідуючий ранок злягла з високою температурою, жахливим кашлем та важко було дихати.
Вода була запаяна в 1,5 літрових пляшках. В білих пляшках різних українських підприємств. А також були зелені пляшки, типу боржомі, але російського виробництва.
Я до останнього не пила воду зі складів у чистому вигляді, лише її кип’ятила та робила каву, чай.
Вперше і в останнє я випила воду з зеленої пляшки, самостійно її відкривши, саме після довготривалого навчання і коли власна вода закінчилася. На той момент вода в білих пляшках закінчилася, були зелені.
Можливо, ці деталі нікому не потрібні, але всі факти важливо брати до уваги. Тому що на дрібних деталях будується значне.
Так от, до 14 травня я пролежала в інфекційному відділенні. Але мене дуже швидко, попередивши за годину, виписали та відправили до розташування частини і саме тоді я дізналася, що я вже не перебуваю на своїй посаді (на якій посаді знаходжусь – не повідомили). Приходити за попереднім місцем розташування та ночівлі – командири заборонили – це був 1 поверх казарми.
Мене перевели на 4 поверх казарми. Про це я написала в заяві до Військової Служби Правопорядку. До речі, і писала я заяву саме на 4 поверсі казарми.
- S. : Через те, що я вижила, мені довелося кожного дня боротися з тиском командирів.
Кожного дня мені потрібно було боротися за своє життя. Декілька разів мене вивозили незрозуміло куди, а також до місцевої СБУ, прокуратури. Були погрози, залякування і сильний тиск.
Володимир Зеленський на економічному форумі повідомив щодо загиблих в Десні: “Без цих людей вже буде майбутнє України”.
Пане Президенте, не раджу знецінювати життя військових.
Рік пройшов. Командування продовжує служити, ніхто не відповідає за смерті військових. Всім по**й? Чи це такий менеджмент?
Я йду не проти українського війська.
Olena Lupovenko
