Матеріал створено для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні

Чому парафіяни залишаються в УПЦ МП? Незважаючи на жахіття російського вторгнення, яке з війни на виснаження перетворюється на війну на винищення. Незважаючи на роль, яку обрав для себе в цій історії патріарх Московський Кирил — очільник їхньої церкви. Незважаючи на смерть аргументу про «неканонічність» ПЦУ. В цій церкві лишилися виключно «агенти ФСБ»? Вони чекають на прихід «своїх» чи принаймні перечікують «чужих»? Не можуть поділити храми, кафедри, власні повноваження та інші смаколики? Не без того, звісно. Та наведені причини не можуть бути масовими. Саме тому  cancel culture у випадку з УПЦ МП не спрацьовує. Глибоко в тіні високої церковної політики залишаються доволі чисельні групи вірян, котрі розривають зв’язки з не лише з МП, а часто й з УПЦ, та при тому не поспішають змінювати юрисдикцію — приєднуватися до ПЦУ. Вони готові піти геть від церковної структури, до якої належали. Та вони не можуть покинути свою «небесну батьківщину».

Імперії не помирають лише через те, що вони формально розпалися на незалежні держави. Вони знаходять способи вижити в якості «спільного простору» – культурного, духовного, мовного. Після свого «кінця» не померла остаточно ані Римська імперія, ані навіть Візантійська (хоча цей проект виглядає менш успішним, але й умови у нього були жорсткіші). Вони вижили у вигляді мережі духовних зв’язків, яка швидко поширилася простором колишніх імперій — тепер розрізнений простір переділів, конфліктів, нестійких політичних союзів та розпливчастих кордонів. Вони об’єднали цю строкату тканину, тому що володіли універсальною мовою, опиралися на універсальний закон, і задавали загальну кінцеву мету у вигляді Царства Небесного. Тільки відірвавшись від землі, імперії отримали можливість зберегтися у вигляді «м’якої сили», яка поєднує в ім’я Неба те, що розкололося на землі.

Цим – «римським» – шляхом спробувала піти й Москва. Успіх МП в Україні на початку Незалежності – те, що їй вдалося зберегти свою єдність з Москвою, пережити момент ескапади митрополита Філарета, – багато хто списує на «політичні помилки» однієї сторони і величезний вплив спецслужб іншої. Не без цього, звісно. Але здебільшого саме віряни УПЦ МП підтримали Харківський собор, а не свого колишнього главу церкви. Тому, що тут їм запропонували «небесну батьківщину», яка — на відміну від земної, що потерпала від розділення та кризи – зберегла цілісність, стабільність, не піддалася поривам мінливих політичних вітрів.

У міфі про «небесну батьківщину» – Святу Русь, було все, що багатьом було боляче втрачати в реальності: універсальність імперії, збереження зв’язків, спільна мова, відчуття причетності до якогось великого проекту, спрямованого у «світле майбуття». Щедро приправлене богообраністю, «особливим шляхом» та іншим російськоправославним самозамилуванням. І «позаполітикою», само собою. Слово «політика» вимовлялося з такою огидою, ніби це ім’я улюбленої тещі диявола.

«Небесна батьківщина» захищає від «політики» — від необхідності робити вибір та нести відповідальність за справи земні. За це її цінують. У межах цієї міфологічної свідомості сама земна реальність виглядає лише видимістю, такою собі маною, спробою збити громадянина Небесної батьківщини з «путі істинного». Навіть брудна і трагічна військова повсякденність не може просочитися в межі «небесної батьківщини», тому що та «не від світу цього». Адепти «канонічного православ’я» часто вимовляють цю фразу, яка описує Царство Боже, стосовно своєї церкви.

І все це – канонічна церква, Свята Русь, Царство Небесне — у їхньому міфі стає, фактично, синонімами і зливається у щось єдине і неподільне.

Свята Русь має багато ознак, за якими людина може звіряти свою й чужу приналежність до сакрального простору, не заплямованого «мирським» (і війною також): мова, календар, пантеон «своїх» святих, житійний фольклор, проща до «місць сили». І оскільки ми оперуємо з міфологічною свідомістю, підважити ці опори за допомогою раціональних інтервенцій майже неможливо. Логіка міфу протистоїть формальній логіці, і спроби прорватися до раціонального мислення відбиваються, як атаки самого князя цього світу. Виявляється, що раціональне мислення – це замах на божественну істину. Приміром, в одному з інтерв’ю митрополит Київський УПЦ МП Володимир Сабодан так прокоментував прихильність до церковнослов’янської мови: потрібна сакральна мова, якою (в цьому можна бути впевненим) ніхто не матюкається. Наче мова – це цільне полотно, і яким би величезним воно не було, воно все цілком стає брудним, якщо хтось висякався в один із його куточків.

Та на відміну від інших «небесних імперій» проєкт Святої Русі не самодостатній і не духовний – він інструментальний і суто політичний. Московити – не греки. І не римляни. Не вміють витримати ні обличчя, ані паузу, ані дистанцію. Уся «духовність» (та й будь-яка «м’яка сила») у російському виконанні швидко здувається і переходить до більш звичного і зрозумілого фізичного насильства. Отже, вся ефірна конструкція міфу про «Святу Русь» раз по раз розбивається на друзки через те, що черговий цар – тупий, або дріб’язковий, або сповнений злоби, або просто недообстежений психопат – не хоче або не вміє грати розумними іграшками. Проблема міфу про «Святу Русь» як Град Небесний – у тому, що земна Росія (на відміну від обох Римських імперій) реально існує. І наявність у неї ядерної зброї робить цей міф ще безнадійнішим. Навіщо «м’яка сила» тому, у кого є «кузькіна мать»?

Спроби переконати світ в «позаполітикою» після 2014 року стали просто смішними. Хоча УПЦ МП намагалася — і навіть продовжує це робити зараз, під час повномасштабної війни – що «конфлікт» не має жодного стосунку до «Святої Русі». Це все лише на землі так погано — бо тут є політика. А у Святій Русі політики немає. Як сексу в СРСР. Є чи нема політики у Святій Русі, не так вже й важливо, допоки в політиці є Свята Русь. Коли патріарх Кирил пов’язав доктрину «Русского мира» і Святої Русі, він, по суті, здійснив камінгаут. Ставши до праці з просування імперського геополітичного концепту, очільник РПЦ «приземлив» Небесну батьківщину, щоб показати, як межі російського імперського Неба збігаються з межами його, патріарха Московського, канонічної території. Зберігаючи в цілісності «Святу Русь», яка, загалом, існує тільки в духовному вимірі, тільки на Небесах, патріарх зберігає імперію в її земному еквіваленті і стверджує, що на збереження цієї імперії в цих кордонах є, ні багато ні мало, божественна санкція. Наступний логічний крок — благословити війну заради виконання цієї «божої волі». І патріарх цей крок зробив.

Патріарх Кирил згорнув купол «небесної батьківщини» з грацією слона в крамниці з порцеляною. Це було настільки відверто й незграбно, що коли настав час вмикати міфологію Святої Русі на повну – у 2014-му – хіти «православ’я позаполітикою» і «Святая Русь – это другое» на широку публіку враження не справили.

Натомість всередині УПЦ МП вони не втратили популярності. Їх продовжили виконувати з захватом тим більшим, чим менше приводів було вірити в змиршавілий міф. Дуже допоміг той факт, що предстоятелем у той момент став саме митрополит Онуфрій — такий собі нетутешній «ідеальний монах». Істинний громадянин Небесної батьківщини, здатний абсолютно ігнорувати все, що відбувається на землі. Він виявився справжньою знахідкою для всіх, хто хотів вірити в «позаполітику». Для цієї людини було цілком природно протистояти політичній реальності, не дозволяючи їй «забруднити» церковні справи.

І запалювати інших власним прикладом: тримайтеся своєї «небесної батьківщини» – вона єдина гідна довіри і жертв! Деякі найбільш «полум’яні», почувши А, поспішили далі за абеткою, закликаючи українців не брати до рук зброї, відмовлятися від участі в «братовбивчій війні». З погляду їхнього «небесного громадянства», війна, розв’язана 2014 року, була цілком собі «громадянською».

Ба навіть зараз, коли міф про небесну «Святу Русь» злітає в повітря від кожного вибуху, його прихильники не поспішають із ним розлучатися. Здавалося б, повномасштабне вторгнення мало остаточно зруйнувати цей міф. Але навіть якщо це відбувається, то зовсім не так швидко, як очікувалося, і не так як хотілося б. Не тільки тому, що міф адаптується та мімікрує. А ще й тому, що для людей, які покидають духовне гетто під назвою «русское православие», не знаходиться адекватного замінника. Біженці зі Святої Русі шукають те, до чого звикли – інший Град Небесний, який міг би їх прийняти. Такий самий універсальний, не «від світу цього», але зрозумілий за мовою, змістом та ритуалом.

Вочевидь, неможливо замінити їм Небесну Русь на Небесну Україну — такий міф, навіть якщо він був би сформульований, не підійшов би в якості замінника. Та навіть сформулювати його не вдалося би — що трапляється з «націоналізацією Небес», ми бачимо на прикладі все тої ж РПЦ, яка перетворила християнство на релігію «Вєлікой Побєди» (це можна також вважати застереженням для ПЦУ, та вона його напевно не почує).

Пристосування християнства до національного міфу призводить до його витіснення на користь громадянської релігії.Тобто цілковитого «заземлення», проти якого протестують «біженці зі Святої Русі».

Українське православ’я історично було закорінене у громаду — це оберігало його, не даючи остаточно відірватися від земного буття, відлетіти у вирій і перетворитися на ескапістський проєкт. Натомість у ПЦУ немає запобіжника від перетворення на громадянську релігію.

Отже «перехід» для «мігрантів Святої Русі» – це необхідність спуститися з Небес. Де вони завжди почувалися цілком добре, і мали змогу навіть дещо зверхньо поглядати на тих, хто метушився у справах земних, забуваючи підвести голову і подивитися нагору. Тому вони часто обирають бути «просто православними», не пов’язаними з жодною конкретною церковною інституцією — так вони уникають причетності до «політичного церковного проєкту». Адже політика лишається для них неприйнятною, неподоланною завадою на шляху Світла. Навіть коли місця «позаполітикою» більше не існує.

Проблема діалогу, яка тут виникає, дуже проста. «Святоруські мігранти» закидають ПЦУ те, що ця церква «політизована», «політично заангажована», або взагалі є «політичним проектом». Що для них неприйнятно. З іншого боку лунають закиди у тому, що «Свята Русь» – ще гірший політичний проект. В цьому закиді є рація. Та вона не працює. Не лише тому, що рація взагалі не працює проти міфологічної свідомості. По-перше, немає сенсу мірятися, хто тут більше заполітизований або гірше заполітизований — мірятися взагалі немає сенсу тим, хто насправді прагне домовитися. А по-друге це не має великого сенсу (окрім створення галасу), бо ці закиди спрямовані, зазвичай, людям, які вже розірвали свої зв’язки зі «Святою Руссю», або принаймні збираються це зробити.

Щодо людей, які все ще тримаються за свій міф, ми наразі не маємо способів мирного переконання. Навіщо шукати і винаходити духовну протиотруту, якщо можна просто викинути їх з храмів?..

Катерина Щоткіна

Від редакції: сьогодні це одна із актуальних та болючих тем в Україні. На жаль, пропаганда «руского міра» глибоко вкорінилася серед віруючих, прикриваючись Богом. І в українському суспільстві майже 35 відсотків хочуть повної заборони УПЦ (МП), через її звʼязок із Москвою.

Але 31 відсоток залишається вірним цій ідеї. Чи вважає, що церкву цю треба залишити у спокої.

Ще 10 відсотків за воззʼєднання ПЦУ та УПЦ. 25 – не визначились.

А що думаєте ви?