І ось сестра за день до народження отримала звістку — він живий. А дружина вже знайшла іншого…

У ці дні, коли пройшов, слава Богу, черговий обмін полоненими, і вони, хоча й поодиноко, повертаються у рідні села й міста, де їх урочисто зустрічають, я хочу розповісти реальну історію моєї сестри. Матері, якій три роки тому повідомили, що син пропав безвісти.

Всі говорили, що один процент із тисячі, що він живий, бо, мовляв, це процедура така – про загиблих, тіла яких не можуть забрати, так пишуть.

Але мама Марія ходила до церкви і молилась. Вона вірила і надіялась.

Карточка заробітна зниклого сина була у невістки, і вона розпоряджалась нею одноосібно, хоча мати мала мінімальну пенсію і жила з городу…

Зарплата була чималою, бо ж син Максим зник на самому «нулі».

І невістка за цей час встигла чимало: купила нову машину, завела коханця, кажуть, від нього аборт зробила, щоб гроші не забрали. Далі він вже став її співмешканцем. І був ухилянтом. Сидів вдома і з хати не виходив. Йому вона ще носила горіхи. Разом лущили, бо зарплати сина на всіх, ще ж двох дітей (синову дитину і доньку невістки від першого шлюбу), не вистачало. Хоча вони більше жили в бабусі, бо ця «таємна любов» мами була їм остогидлою…

І так три роки — довгі, болісні роки — минули з того дня, як Марія востаннє чула голос свого сина. Він пішов добровольцем на фронт. Казав: «Мамо, я мушу. Інакше не зможу дивитися на себе в дзеркало». І вона не тримала — лиш обійняла міцно й благословила, ковтаючи сльози.

За кілька місяців прийшла звістка: зник безвісти. Бої були важкі, зв’язок урвався. Побратими казали — ймовірно, загинув. Дружина сина плакала, рвала на собі волосся… але швидко змирилась. Марія не судила — кожен горе несе по-своєму.

Та вона — чекала. Щодня. Щовечора, перед сном, ставила перед іконами його дитяче фото, молилася, шепотіла: «Живий. Я знаю, ти живий. Синочку, повернись».

Люди в селі співчували. Хтось крутив пальцем біля скроні, мовляв, треба відпустити. А вона лиш відповідала: «Серце матері не обманеш».

І ось, за день до її 63-го дня народження, задзвонив телефон. Незнайомий номер. Голос у слухавці був твердий, офіційний, але теплий:

– Пані Маріє, ваш син живий. Він був у полоні. Його готують до обміну. Завтра — вдома. У цей день у матері був день народження… А вийшло подвійне свято!

Вона впустила слухавку, притулилась до стіни. Сльози текли самі. Хотіла кричати, бігти, дякувати всім святим… але стояла мовчки. Її серце — те саме, яке чекало три роки, нарешті почуло найсолодше слово: «Живий».

Наступного дня вона зустрічала його, тримаючи оберемок чорнобривців. Як тоді, коли він ішов у перший клас. Він вийшов з автобуса — худий, змучений, із втомленими очима… Але її. Її дитина. Її життя.

Вони мовчки обійнялися. Довго. Ніхто не говорив. Не треба було слів. Вона притисла його голову до грудей і прошепотіла:

– Я ж знала… Я відчувала. Сину… З поверненням додому…

Його у селі зустрічали урочисто, зібралися небайдужі. Було гамірно і щасливо. А в серці Марії панувала лише тиша. Спокійна, довгоочікувана тиша — та, що настає після бурі.

Вони сиділи на лавці під старою вишнею — Марія і її син. Небо було прозоре, спокійне. Він мовчав, вдивлявся в обрій. Марія гладила його змарнілу руку. Нарешті він сказав:

– А Діана?..

Марія на мить зупинилась. Видихнула.

– Вона жила. Як могла… Знайшла когось. Переїхала до міста. Я не судила її, сину. Але й не виправдовувала.

Він опустив погляд. Очі блиснули — не від образи, а, швидше, від розчарування.

– А син? — спитав тихо.

– Росте. Розумний, як ти. Малює тебе. Питає про тата. Діана не забороняла мені бачитися. І я йому завжди казала, що ти не загинув. Що ти — герой. Що ти повернешся.

Марія подивилась на нього — і побачила ту саму дитину, яку тримала на руках у день народження. У його очах знову жевріла надія.

На третій день після його повернення, коли про це вже говорило все село, Діана приїхала. У дорогому одязі, гарна, але з винуватими очима.

Стояла на подвір’ї, поки Марія виводила сина з хати.

Він подивився на неї — довго, мов крізь скло. Вона спробувала усміхнутись. Сказала:

– Я не знала… Пробач.

– Ти й не чекала, — тихо відповів він.

Вона хотіла обійняти — він відступив на крок.

– Я не злюсь. Але ми вже з різних берегів.

Діана кивнула. Зрозуміла.

Пішла до машини. Перед тим залишила пакунок із малюнками сина — сонце, небо і чоловік у військовій формі. Надпис дитячою рукою: «Тату, я тебе чекаю».

Увечері він довго сидів на ґанку. А потім підійшов до матері, взяв її за руку:

– Я втратив жінку. Але знайшов життя. І знаю, що маю куди повернутись.

А Марія тільки усміхнулась крізь сльози:

– Бо справжній дім — той, де тебе чекають. Безумовно. Назавжди.

Вислухала Тетяна Редько