У Вінниці попрощалися із захисником України Олександром Савіковим.

Із перших днів повномасштабного вторгнення чоловік прагнув стати на захист України, проте як батька трьох неповнолітніх дітей його мобілізували пізніше. Торік Савіков приєднався до 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, де служив стрільцем. Він воював на Курському напрямку й загинув 15 лютого 2025 року поблизу села Лебедівка.

Довгий час воїна вважали зниклим безвісти, однак побратим, який вижив у бою, повідомив родині, що шансів на повернення немає.

Олександр Савіков народився 21 червня 1984 року у Вінниці. Закінчив школу №18, після чого поїхав до Києва, де опанував професію промислового альпініста.

У Вінниці попрощалися із захисником Віталієм Зубанем.

Він загинув 3 вересня поблизу міста Вовчанськ Чугуївського району Харківської області.

Захисник мобілізувався до війська на початку 2025 року, захищав Україну у складі 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, був кулеметником.

Народився Віталій Зубань у селі Вапнярка Тульчинського району Вінницької області 6 липня 1980 року. Після закінчення 9 класів місцевої школи здобув професію електрогазозварювальника, працював на Вінницькому хімзаводі.

Із рідних у нього залишились мама, сестричка та донечка.

У Вінниці попрощалися із оборонцем Юрієм Стогнієм.

Оборонець, уродженець Херсонщини, зустрів повномасштабне російське вторгнення, будучи курсантом Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова. Вже у перші дні Великої війни після дострокового випуску юнак підписав контракт із Збройними силами України та пішов боронити Україну.

У капітана, помічника начальника служби охорони Державної таємниці окремої аеромобільної Слобожанської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, 28 квітня був останній бій. Поблизу села Закітне Краматорського району Юрій отримав множинні осколкові та вогнепальні поранення.

Вся його родина через окупацію була змушена залишити рідний дім.

У Вінниці попрощалися із двома полеглими оборонцями Олександром Муравським та Володимиром Щербою.

Олександр Муравський долучився до захисту Батьківщини торік. Був старшим матросом, виконував військові завдання у складі 15 окремого полку підтримки морської піхоти, брав безпосередню участь у бойових діях – у лавах 39-ї окремої бригади берегової охорони.

За старанність, ініціативність, вірність військовій присязі захисник був відзначений грамотою командування частини.

Загинув 1 вересня поблизу села Тягинки Бериславського району Херсонської області. Воїну було 36 років.

Народився Олександр Муравський 25 жовтня 1988 року в Західному Сибіру, де батько перебував на заробітках. Коли мав п’ять років, в автокатастрофі обірвалося життя його матері, після чого разом із татом він повернувся до Вінниці. Закінчив загальноосвітню середню школу №16, а також Київський інститут бізнесу та технологій за спеціальністю “Менеджмент та адміністрування”. Працював на будівництві, пізніше – у торговельній сфері. Разом із дружиною виховував сина.

Володимир Щерба став у стрій навесні 2025 року.

Воював у складі 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади. На посаді оператора БпЛА роти ударних безпілотних авіаційних комплексів “Foxtrot” нищив російські цілі на Сумському напрямку. Свій останній бій прийняв 5 вересня.

Народився Володимир 2 жовтня 1994 року у Вінниці. Після навчання у загальноосвітній школі №16 здобув освіту у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Був співзасновником об’єднання “Плай” та культурного простору “Піч”, мав на рахунку чимало організованих у місті проєктів і фестивалів, серед яких “Ticket to the Sun”.

Провести захисника в останню путь прийшли рідні, друзі, побратими та колеги.

У Вінниці попрощалися із захисником Юрієм Жуковим.

Він служив у 59-й окремій штурмовій бригаді й загинув у бою на Дніпропетровщині.

Воїн став на захист України у 2023 році. Служив у складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка на посаді майстра екіпажу безпілотних авіаційних комплексів. Загинув 15 серпня біля села Новопавлівка на Дніпропетровщині.

Юрій Жуков народився 29 червня 1992 року у Вінниці. Змалку після розлучення батьків виховувався батьком, але у юному віці втратив його. Опіку над хлопцем взяла тітка Світлана.

Навчався у Вінницькій школі №20 та у Міжрегіональному вищому професійному училищі, проходив строкову службу. У цивільному житті працював на підприємстві “Ковбаскофф”, де обіймав посаду торговельного представника. Незадовго до повномасштабного вторгнення одружився, разом із дружиною виховував донечку Стефанію.

Іллінеччина провела в останню путь жителя села Райки Дмитра КРИВОДУБСЬКОГО. Загинув молодший сержант Дмитро Криводубський 7 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Коломійці Дніпропетровської області від удару ворожого дрона.

Дмитро народився 17 квітня 1998 року, навчався у Райковецькій школі, а згодом у Іллінецькій ЗОШ №1. Закінчив із відзнакою  Іллінецький державний аграрний коледж за спеціальністю «Лісове господарство». Заочно здобув вищу освіту в Уманському національному університеті садівництва, після чого працював майстром лісу в ДП «Немирівський райагроліс». Працював за кордоном. Згодом повернувся додому й працював на автозаправній станції.

На початку повномасштабного вторгнення Дмитро звернувся у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, щоб стати на захист рідної землі. Йому відмовили через вік і відсутність досвіду. У той час він приєднався до загонів територіальної оборони, чергував на блокпостах навколо нашого міста…

У червні 2024 року юнака мобілізували до лав Збройних сил України. Боронив Україну у складі 154-ї окремої механізованої бригади. Обіймав посаду головного сержанта – командира міномета третього мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону. Разом із побратимами воював на передових позиціях, виконував бойові завдання по відбиттю збройної агресії російської федерації на території Донецької, Харківської, Дніпропетровської областей.

Гайсинська громада попрощалася із Героєм Андрієм Грабовським.

Андрій Віталійович народився 06.10. 1979 року у м. Гайсин. Закінчив міську середню школу № 2. Проживав у Гайсині, разом з дружиною виховали двох синів.

Після повномасштабного вторгнення у травні 2022 р. він долучився по мобілізації до українського війська. Служив на посаді старшого солдата, навідника мінометного розрахунку мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону 110-ї окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка.

Воював на Покровському, Сумському та Запорізькому напрямках.

Загинув 3 вересня внаслідок вибухового поранення неподалік від с. Ольгівське Пологівського району Запорізької області.

Кіблицький старостинський округ отримав повідомлення про загибель односельчанина Цвігуна Дмитра Володимировича, 3.11.1970 року народження, який народився і виріс у с. Кіблич, а проживав із сім’єю у с. Махнівка Вінницького району.

Дмитро Володимирович закінчив Кіблицьку загальноосвітню школу.  Був призваний на строкову службу, із 2014 по 2017 роки брав участь в Антитерористичній операції, в  найгарячіших точках, мав відзнаки за мужність і сміливість.

Із перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро став на захист рідної землі в складі в/ч А0666.

Під час виконання військового завдання отримав травми, несумісні із життям, загинув 08.09.2025року в м. Костянтинівка Краматорського району Донецької області.

Гайсинська громада віддала шану Володимиру Дуднікову.

Володимир Миколайович народився 23.02.1999 року у місті Гайсин. Середню освіту отримав у середній загальноосвітній школі №5. Потім навчався в Іллінецькому коледжі, в Уманській сільгоспакадемії, а потім подав документи до магістратури Академії внутрішніх справ у м. Київ.

З грудня 2021 року добровольцем пішов на військову службу у ЗСУ. Згодом перейшов солдатом, водієм-електриком до 1-го відділення УБАК 2-го взводу УБАК 3-ї роти УБАК 423-го окремого батальйону безпілотних систем “Скіфські грифони”.

Загинув смертю Героя на полі бою 08 вересня 2025 року на околицях населеного пункту Новоіванівка Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання.

У Оратівській громаді день жалоби.

5 вересня зупинилося серце воїна Збройних сил України Шувара Андрія Івановича, 1989 року народження, жителя села Юшківці.

Жмеринка попрощалася з Анатолієм Бацалаєм – тренером, воїном і людиною великого серця.

11 вересня 2025 року, на 63-му році життя, перестало битися серце відомого жмеринчанина, спортсмена, тренера та захисника України – Анатолія Миколайовича Бацалая, більш знаного серед побратимів за позивним «Дєд».

Анатолій Бацалай 30 років присвятив спорту. Працював тренером у Жмеринській дитячо-юнацькій спортивній школі, виховуючи майбутніх чемпіонів у греко-римській боротьбі. Він і сам був чемпіоном України, майстром спорту, людиною, яка залишила яскравий слід у спортивній історії міста. Його вихованці неодноразово підіймали український прапор на престижних змаганнях, а двоє учнів стали чемпіонами Європи. Для багатьох поколінь юних спортсменів він був не лише наставником, а й прикладом сили духу та справжньої любові до спорту.

Справжнім прикладом рішучості та незламності він став у 2022 році, коли у 58 років прийняв рішення стати на захист Батьківщини. Спочатку був зв’язківцем, згодом – мінометником у 88-му батальйоні 61-ї степової бригади. Пліч-о-пліч із побратимами пройшов найгарячіші відтинки фронту на Херсонському, Миколаївському, Бахмутському напрямках. Два роки тому чоловік демобілізувався у зв’язку з віком.

Побратими називали його Дєдом – і за досвід, і за мудрість, і за те, що вмів гуртувати людей навколо себе.

Побратими Анатолія Миколайовича – В’ячеслав Бесараба, Олександр Позур та Микола Раптовий розповідають, що, попри роки, він завжди тримався нарівні з молодими, а часто й давав їм фору.

Анатолій Миколайович виховав п’ятьох дітей – трьох доньок і двох синів.

За Україну на Харківщині загинув Роман Петращук із позивним «Батя».

Роман Михайлович був у всьому прикладом для наслідування: відповідальний, серйозний, міцний духом і щирий душею. Саме за ці риси він заслужив серед побратимів і в родині позивний «Батя».

Через війну в 2022 році були змушені переїхати з родиною до Жмеринської громади, а Батя став на захист держави у складі 2-го Харківського прикордонного загону.

Під час евакуації поранених вранці 7 вересня пікап бійців-прикордонників підірвався на міні. Серед 5-ти військових найбільший удар припав саме на Романа, який загинув на місці.

Роман Михайлович Петращук народився 15 червня 1981 року в селі Сторожинець Чернівецької області. Працював на агрофірмі, їздив у відрядження по всій Україні. У 2017 році під час роботи в місті Соледар Донецької області познайомився з майбутньою дружиною Дар’єю. У шлюбі в них народився син Єгор, який у цьому році пішов до першого класу в ліцеї №2 у Жмеринці.

У 2022 р., під час повномасштабного вторгнення росіянами та окупацією східних областей, родина переїхала до Жмеринської громади. Спочатку поселились у селищі Браїлів, а згодом орендували житло у Жмеринці. Тато, якого вдома як головного так і називали – Батя, прийняв рішення стати на захист України. Не маючи за плечима жодного військового досвіду, втупив до лав Державної прикордонної служби. Згодом Романа прикомандирували до спецпідрозділу «Рій». Разом із побратимами виконували бойові завдання на Донеччині та Харківщині.

7 вересня старший солдат Роман Петращук отримав несумісні з життям поранення внаслідок наїзду автомобіля на міну.

Трагічна звістка надійшла до Шаргородської громади: загинув боєць ЗСУ – Копитко Анатолій Петрович із міста Шаргород, 09.05.1969 року народження.

У мирному житті чоловік працював у будівельній бригаді.

Анатолій Копитко приєднався до Збройних сил України у грудні 2022 року. Солдат служив водієм господарського відділення взводу забезпечення артилерійського дивізіону.

У листопаді 2023 року родина отримала звістку про те, що Анатолій зник безвісти. І хоч побратими говорили, що він, найімовірніше, загинув, рідні сподівались, що знайдуть його серед живих, вірили до останнього. На жаль, страшна звістка таки прийшла у домівку захисника. Анатолій Копитко загинув 11.11.2023 року на Запорізькому напрямку, під час виконання бойового завдання.

У Козятинській громаді жалоба за полеглим захисником Бондаруком Олександром Олександровичем, 1980 р.н.

Олександр Бондарук народився 22 квітня 1980 року в Угорщині, де його батько проходив військову службу. Згодом сім’я переїхала до міста Термез в Узбекистані, а після демобілізації батька з армії — на Луганщину, де жив дідусь Олександра, який був сам родом із Самгородка. Там пройшло його дитинство.

Після закінчення школи Олександр був призваний на строкову службу, яку проходив на Миколаївщині. Згодом підписав контракт і продовжив військову кар’єру. Коли ж звільнився, залишився жити й працювати у Миколаєві. Певний час пробував знайти себе за кордоном. У 2020 році повернувся у Козятин.

Олександр володів ковальською справою.

19 серпня 2024 року Олександр був призваний до лав Збройних сил України. Став розвідником. Брав участь у бойових діях під Вовчанськом. Дуже важко виходили із завдання: форсували річку, кілометри повзли. Отримав поранення, але вже через десять днів знову повернувся в стрій. 11 листопада 2024 року він вирушив на бойове завдання, з якого вже не повернувся.

Солдат Бондарук Олександр Олександрович, розвідник-радіотелефоніст 1-ї розвідувальної групи (СпП спеціального призначення) 3-ї роти (СпП спеціального призначення), 1-го загону (СпП спеціального призначення) військової частини А4030 від 20.11.2024 року вважався зниклим безвісти в районі ведення бойових дій біля населеного пункту Трудове Волноваського району Донецької області. Майже рік воїн повертався додому. Олександр мав позивний «Бонд».

Війна знову приносить тяжкі звістки.

Захищаючи Україну, загинув житель села Велика Киріївка — солдат Гончарук Григорій Якович, 1988 року народження.

Григорій служив кулеметником-розвідником 5 розвідувальної групи.

3 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Водяне Покровського району Донецької області, він зник безвісти. Майже півтора року рідні чекали на звістку. Ідентифікація підтвердила найгірше: Григорій загинув.

Йому було лише 36 років…

У бою за свободу України загинув житель села Устя — молодший сержант Валерій Валерійович Журавель, 2001 року народження.

Валерій служив командиром відділення безпілотних авіаційних комплексів 10 штурмової роти 4 штурмового батальйону.

5 вересня 2025 року в районі населеного пункту Ступочки Краматорського району Донецької області, внаслідок артилерійського обстрілу позицій Валерій загинув.

Йому було лише 24 роки…

Сумна звістка сколихнула Бершадську громаду.

12 вересня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі міста Мирноград на Донеччині, загинув житель села Сумівка – солдат Василь Михайлович Коріненко.

Під час ведення бойових дій біля населеного пункту Берестове Куп’янського району Харківської області 17 липня 2024 року загинув Микола Олегович Лоїк, 17.12.1998 р.н., солдат, с. Великий Митник  (вважався зниклим безвісти).

У бою за Україну, її свободу і незалежність, мужньо виконавши військовий обов’язок, біля населеного пункту Північне Бахмутського району Донецької області 30 липня 2024 року загинув Микола Васильович Мельничук, 20.12.1988 р.н.,солдат, м.Хмільник (вважався зниклим безвісти).

Під час виконання обов’язків військової служби, завдань, пов’язаних із захистом Вітчизни, мужньо виконавши військовий обов’язок, біля населеного пункту Невельське Донецької області 20 липня 2024 року загинув Олександр Вікторович Степчук, 27.01.1995 р.н., солдат, с. Будків (вважався зниклим безвісти).

7 вересня 2025 року в н.п. Одеса Приморського району Одеської області помер військовослужбовець військової частини А0281, солдат Дмитро Юрійович Кащук, 28.10.1994 р.н., м.Хмільник.

Виборюючи волю й незалежність України, 12 вересня 2025 року, в районі населеного пункту Дружківка Краматорського р-ну на Донеччині, загинув у бою липівчанин Іван Васильович Бойко, 13.01.1995 р.н., водій 1 взводу безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем однієї з військових частин.

Іванівська громада у жалобі.

01.09.2025 р. поповнив Небесне військо Юрій Дмитрович Боднарчук, 03.05.1999 року народження.

Мурованокуриловецька громада отримала сповіщення, що під час воєнних дій біля села Роботине Пологівського району Запорізької області загинув житель села Котюжани Анатолій Миколайович Безпрозваний, 15.03.1977 р.н., головний сержант.

Захисник вважався зниклим безвісти півтора року. І лише тепер рідні отримали сповіщення про загибель Героя. Він загинув 23.02.2024 року.

Гіркий смуток війни знову торкнувся Мурованокуриловецької громади.

Отримавши важкі поранення, несумісні з життям, під час виконання обов’язків щодо захисту суверенітету й територіальної цілісності України, 14.08.2025 в м. Вовчанськ Чугуївського району Харківської області загинув військовослужбовець, житель села Степанки Віктор Олексійович Смутчак, 31.07.1966 р. н., солдат.

Чоловік був мобілізований до лав ЗСУ 25.02.2022, служив водієм-електриком другого стрілецького взводу тринадцятої стрілецької роти п’ятого батальйону територіальної оборони.

Трагічна звістка для Вапнярської громади: у боротьбі за незалежність загинув Костянтин Олексійович Мазур, 13 березня 1973 року народження.

Призваний першим відділом Тульчинського РТЦК та СП, солдат Мазур Костянтин Олексійович служив оператором відділення радіоелектронної боротьби другого батальйону територіальної оборони однієї із військових частин.

4 вересня 2025 року поблизу села Стара Красниця Іванківського району Київської області загинув солдат Костянтин Мазур.

Тульчинська громада втратила ще одного захисника.

Підтвердилася загибель Романа Леонідовича Сніцарука, жителя села Нестерварка.

Роман Леонідович народився 22 грудня 1985 року. Під час повномасштабної війни 19 грудня 2023 року був призваний на військову службу по мобілізації.

Солдат Сніцарук Роман служив стрільцем-номером обслуги третього механізованого відділення другого механізованого взводу другої механізованої роти механізованого батальйону.

8 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новодмитрівка Покровського району Донецької області, воїн загинув.

У Вороновицьку громаду «на щиті» повернувся Богдан Давидюк, 10.01.1981 р.н.

Богдан Петрович захищав Україну у 2015-2016 рр. у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил. А у 2020 році знову повернувся у стрій, вкотре долучившись до своїх побратимів із 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

Початок повномасштабного вторгнення зустрів на укріплених позиціях у Миколаївській області, далі була Донеччина: Костянтинівка, Бахмут, Покровськ.

Як старший солдат, навідник-оператор бойової машини підтримував вогнем піхотинців, перебував на найгарячіших ділянках фронту.

Після бою 25 листопада 2024 року біля села Диліївка Краматорського району довгий час вважався зниклим безвісти, і лише днями факт його загибелі був підтверджений експертизою ДНК.