Напередодні він загинув у ДТП на Донеччині. Через два тижні йому мало виповнитись 29 років. У воїна залишились батьки, дідусь та брат. Хлопець так і не встиг одружитись…

Він починав свій шлях з 72-ї бригади, але потім був комісований за станом здоров’я. Рятував світ як міг. Його прозвали Гайкою, бо хлопець з чарівною посмішкою мав золоті руки від Бога. Він був там, де найбільше потрібен… Постійно обіцяв мамі, що скоро приїде додому. А вона дивилась на нього та промовляла біля труни: «Синочку, ти ж казав, що скоро приїдеш. Ще трішечки – і буду вдома. Не приїхав, а привезли…»

– З Олексієм я познайомився рік тому, коли він виявив бажання долучитись до нас  як механік. Мав їхати на один місяць, але побачив, що може зробити набагато більше, тому і залишився. Крім того, що Олексій ремонтував техніку, декілька разів виїжджав на чергування на бойові позиції, – каже Олександр Попов, командир тактичної групи ДУК «Правий сектор». — Скажу більше — такого спеціаліста, як він, треба було ще пошукати. А ще воїн мав світлу та добру душу. Понад усе любив свою родину та мав повагу серед побратимів.

Близькі та знайомі додають: попри те, що Олексій близько року провів на передовій, статуса учасника бойових дій він не отримав. А все тому, що держава досі не вирішила це питання із добровольчими військами.

Відомо, що доставку тіла героя до рідного міста взяло на себе командування Збройних сил України. Із похороном допомогла міська рада, кошти на поминальний обід збирали волонтери. Поховали Олексія Зінов’єва на Алеї почесних поховань на кладовищі Луки-Мелешківської. 15 червня рішенням виконкому Вінницької міської ради оголосили Днем жалоби.

Коли верстався номер, стало відомо про смерть ще одного бійця з Вінниці — Сергія Рогульського. Він помер 18 червня у реанімації госпіталю ветеранів.

Фото Олексія Бойка
Вікторія Снігур