Усі аплодували. А вона тонула.

Ніхто не почув тиші під музику.

Ніхто не помітив спокою під світлом.

Ніхто… окрім однієї людини.

Це сталося в Будапешті, у червні 2022 року — у мить, коли краса зустріла небезпеку.

Американська спортсменка з артистичного плавання Аніта Альварес щойно завершила свій виступ — танець сили й спокою, розмову з водою та світлом.

Та коли пролунала остання нота… вона не виринула.

Її тіло кілька секунд плавало нерухомо, а потім почало повільно занурюватися.

Тихо. Глибше. У темряву.

Глядачі продовжували аплодувати.

Камери знімали.

Ніхто не зрозумів, що овації вже перетворилися на прощання.

Ніхто… крім її тренерки — Андреа Фуентес.

Андреа не крикнула. Не роздумувала.

Вона просто відчула.

Роки спільної роботи навчили її ритму, диханню, межам своєї спортсменки.

І коли щось здалося не так — вона діяла.

Не знімаючи одягу, кинулася у воду, пірнула глибоко, знайшла Аніту у темряві, обійняла її і підняла на поверхню.

Назад — до повітря.

Назад — до життя.

І відтоді я часто думаю…

Скільки людей поруч із нами повільно тоне — за усмішками, за словами «все добре»?

Скільки ми не помічаємо, бо занадто зайняті аплодувати?

Світ не завжди потребує героїв. Іноді йому просто потрібен той, хто бачить. Хто відчуває, діє, любить.

Озирнись. Почуй тишу навколо. Подай руку тому, хто вже йде під воду.

Бо справжня любов не чекає, доки стихне музика.

Людмила Марцин