– Пані Ларисо, – каже мені Софійка Особа, доня Ірини Фаріон, – Щось ви про вечір пам’яти Ірини Фаріон в університеті Шевченка не написали…
Справді, не написала, бо мені якось заступила все одна картинка.
Університетська зала. Софія Особа розповідає про свою маму, Ірину Дмитрівну Фаріон, якою її знали в родині – і та сміється до нас жива зі світлин та уривків відео. Біля мене сидить і плаче дівчина. Поки йшла зустріч, ми всі мали очі на мокрому місці.… Уже в усіх висохли сльози, а ця плаче. Уже й зустріч закінчилася, а в неї сльози струмками. Тендітна.
– Ходіть, дитино, я вас обійму, – кажу їй.
Та схилилася до плеча, шморгає носом.
– Ми всі ревли, – кажу їй і заспокійливо погладжую.
– Та я вже з іншої причини, – схлипує вона.
– Справді? І чому ж ви плачете?
– Бо вам тут добре, у вас тут є українська мова і українське спілкування, а мені в Харків повертатися, і я там одна, і всюди російське. Багато друзів повиїздили через цю московщину, сказали, що вже не сила терпіти, задихаються. Переважно у Франківськ поїхали, в Тернопіль, а мені тепер слова українського немає кому сказати-и-и-и…
І знову вплач.
Я і вклякла. Ця юначка приїхала спеціально в Київ з Харкова за шматочком українського світу, яким щедро ділилася з усіма Ірина Дмитрівна. Ради отаких згорьованих Вона лупила словами, як блискавками, а їй за це: «Розколювачка!» Може й так. Розколювачка бетонних московських склепів, у які нас замурували. Від Її слів-блискавок склепи давали тріщини й сипалися, а в ті тріщини просочувалося українське світло, український дух, українська думка…
На мить мені здалося, що до нас підступає чорне провалля…
Мені в плече уткнулося згорьоване україномовне дівча, яке тужить, що їй повертатися в українське місто, де для неї немає нічого українського. Ви уявляєте глибину цієї чорної вирви? І нам ще намагаються закидати, що наші українські прагнення комусь там щось утискають?
Підійшли дівчата й хлопці з цього ж вечора. Вони почули нашу розмову. Обступили, притулилися, обнялися. Так ми й стояли, збившись у гурт, зігріваючи дівча і один одного обіймами.
Отаке в мене й досі перед очима після твого вечора пам’яти про Маму, Софійко.
Лариса Ніцой
