А ще Моббс – донька генерала Кіта Келлога, спеціального представника президента США Дональда Трампа з питань України. Довгий час широка громадськість в Україні навіть не знала про цей родинний зв’язок, поки на початку цього року про нього не написала The Washington Post.

У статті зазначалося: «В українців, можливо, немає кращого друга, ніж Меган Моббс», яка «стоїть на не зовсім звичному перетині протрампівської та проукраїнської Америки».

Вона стала голосом тих американців, які переконані, що підтримка України – це не лише акт солідарності, а й прямий інтерес Сполучених Штатів.

Цими днями Меган Моббс дала інтерв’ю, в якому розповіла:

Російсько-українська війна – це боротьба між добром і злом.

Не впевнена, чи розповідала цю історію публічно, але я була десантницею, служила в парашутно-десантному підрозділі збройних сил. Мої батьки також були десантниками. Я зростала з переконанням, що десантники, особливо ті, які служать за кордоном або в Європі, символізують прихід чогось доброго, визволення, особливо як це було під час Другої світової війни.

Я ніколи не забуду момент, коли побачила кадри російських десантників над Україною. Для мене це було буквально перевертанням усього, у що я вірила. Ці десантники не прийшли визволяти – вони прийшли окупувати. Вони несли не свободу, а тиранію.

Цей момент став однією з головних причин моєї мотивації. Це була, і залишається, боротьба добра проти зла.

До того часу я жодного разу не була в Україні. Але коли я була у п’ятому чи шостому класі, нам дали завдання зробити шкільний проєкт про іноземну країну – і я обрала Україну. Навіть не пам’ятаю, чому. Можливо, вчитель сказала щось на кшталт: «Є така неймовірна нова країна – житниця Європи, велика, з безліччю можливостей». І я подумала, що ось про цю країну я хочу розповісти.

Я закохалася в саму ідею країни, яка стоїть на порозі власного майбутнього, керованої своїм народом, у спосіб, якого вона раніше не мала.

Я виросла з глибоким відчуттям нашої американської історії: 1776 рік, ідея, що Америка народилася у боротьбі проти великої імперії, – і думаю, історія України як нової незалежної держави резонує зі мною ще з дитинства.

Тож хоч я ніколи не бувала в Україні й не мала жодних зв’язків, але закохалася в неї, коли мені було десять.

І з 2022 року я побувала в Україні 26 чи 27 разів.

Найбільше мене вразили під час цих поїздок люди. Як можна не закохатися в українців?! Вони стійкі, харизматичні, креативні, позитивні. Іноді в них є певна жорсткість, але це нормально – ця твердість народжується з досвіду.

Пам’ятаю, як уперше приїхала до Харкова – здається, це було у липні 2022 року – і відчула ту рішучість, той дух боротьби за своє місто та за країну.

Я закохувалася в українців тисячу разів.

А якщо не люди – то як можна не закохатися в українську їжу! Українська кухня – просто неперевершена. Якщо не людей, то точно полюбите їжу. Але для мене завжди головне – це люди.

– Президент Зеленський якось жартома сказав, що ваш батько, генерал Кіт Келлог, спеціальний представник президента США у справах України, – «система ППО, не гірше за Patriot», адже росіяни уникають атак на Київ під час його візитів.

Цей жарт про «систему ППО» став у нашій сім’ї постійним. Мої доньки жартують із нього, ми навіть називаємо його «Кіт». Був один мем з «Котом-охоронцем Києва», із німбом – ми зробили з цього постер для нього на Різдво (тільки нікому не кажіть!).

Знаєте, мій тато схожий на мене – важко не закохатися в Україну. Коли побуваєш там, хочеться повертатися знову і знову. Тож я не знаю, коли буде його наступний візит, але дуже сподіваюся, що скоро.

– Якщо без жартів, це показує, наскільки сильно українці покладаються на Кіта Келлога, вашого батька. Як ви оцінюєте його внесок у зусилля для досягнення миру в Україні?

– Я – донька, тож мені важко говорити про свого батька інакше, ніж як про героя. Для мене і тато, і мама – герої. Він міг би зробити будь-що, і я б сказала: «Він найкращий».

Але якщо трохи відійти від цього й поглянути стратегічно, він зумів побудувати довіру та впевненість українського народу та уряду, що надзвичайно важливо.

Він також допоміг українському керівництву краще зрозуміти президента Трампа, його стиль, його підхід, які суттєво відрізняються від тих, що були у президента Байдена. На жаль, спочатку український уряд думав, що все залишиться, як раніше, але це було не так.

Я думаю, що мій батько був надзвичайно успішним у тому, щоб допомогти українському уряду ефективно адаптуватися.

Він із президентом Трампом ще з 2015 чи 2016 року – у них дуже близькі стосунки. Він може пояснювати речі президенту прямо, без прихованих мотивів, він не шукає кар’єрних підвищень чи посад у Вашингтоні. Він просто хоче служити своїй країні.

Мій батько – прихильник концепції «Америка передусім», він вірить у її першість. Але це зовсім не означає відмову від України. Навпаки, це розуміння, що підтримка України – це в національних інтересах Америки. І я вважаю, що він дуже ефективно доносить це до президента Трампа.

– На вашу думку, у чому він вбачає головну перешкоду у виконанні своєї місії?

– Росія.

Вона не хоче сідати за стіл переговорів – це цілком очевидно. Найбільша проблема полягає у тому, що неможливо завершити війну, якщо лише одна сторона готова до переговорів.

Я думаю, президент Трамп зараз демонструє вражаючу силу – через співпрацю у сфері надання розвідувальних даних, обговорення «Томагавків» тощо. Зростає розуміння, що лише сила може змусити Путіна сісти за справжні переговори.

Але так, головна перешкода – це небажання Путіна домовлятися.

— Для українців очевидно, що Путін не прагне миру – він лише використовує «переговори» як тактичний інструмент, одночасно посилюючи атаки на фронті та по українських містах. Як ви гадаєте, президент Трамп тепер це усвідомлює?

– Я думаю, що так. Найважливіше, що він зрозумів, – це те, що Путін намагався обдурити його. А президент Трамп не дозволяє себе обманювати. Коли він зрозумів, що Путін намагається ним маніпулювати, це стало переломним моментом. Ніхто не маніпулює президентом Трампом. І, на мою думку, це усвідомлення змінило все.

Я справді вважаю, що саміт на Алясці мав значення. Багато хто був обурений цим самітом, вважали його жахливим, але у певному сенсі це було блискуче рішення, адже воно привело Путіна на нашу територію.

По-перше, ми показали, що наша стратегічна авіація значно перевершує його – це вже саме по собі стало елементом стримування. Це було просто нагадування: до речі, пам’ятайте, хто ми є.

Далі, коли під час особистої зустрічі Трамп побачив, що Путін не готовий іти на поступки,  – це було те, що Трампу потрібно було почути; йому потрібно було зустрітися віч-на-віч і переконатися, що Путін не бажає вести переговори.