24 лютого 2022 року війна застала його не вдома.
“Двіж” ніс чергування на катері в Бердянському районі. Вони охороняли державний кордон України. А потім хлопчина приєднався до азовців.
Під час оборони позиції “Школа” його важко поранило.
“Я відчув, як задихаюсь. Не можу рухатись. Розумію, що все. І тут прибігли “Грінка” і “Кабіна”. Вони кричать, витягують мене з-під завалу. Грінка” наклав шину, примотав. Йому було всього 18 років. Він носив на плечах поранених по 90-100 кг. А мені врятував життя.
Я лежав на землі й думав про маму, про сестру. Було відчуття, що далі вже нікуди. І тут з темряви увірвалися два буси “Азову”, накрили димом, схопили нас і витягли. Це вдруге вони врятували мені життя.”
Прямо з бункера “Азовсталі” він вийшов у полон.
“Нам казали: “Ви будете в таборі для військовополонених, за Женевською конвенцією. Буде Червоний Хрест, буде зв’язок із рідними. Все буде нормально”. Коли ж колеса автобусів зупинилися біля воріт колонії Оленівка, я побачив решітки, вежі й колючий дріт. “Я говорю: Боже, що це таке? Це ж тюрма”.
Нас зустріли жорстко. “Давайте, все викидуйте!” – кричали наглядачі. Зрізали шнурки, обрізали ланцюжки, викидали особисті речі. Ти виходиш – і відчуваєш, що ти вже не людина, а якась річ. Заселяли у бараки так, що проходом можна було стати лише однією ногою. На одному матраці спали по троє-четверо. Повітря було сперте, люди хворіли, але місця не додавали.
Харчування було символічне. Ми бачили тільки коробки з гуманітаркою, які стояли на складах. А саму гуманітарку – ні. Один раз: зубна паста на двадцять людей, туалетна бумага по десять метрів на кожного. П’ять станків на шістсот людей. Оце й все. Та найважчою була ніч, коли нас підірвали”.
Двіж вижив під час теракту. Потім був етап у Горлівку.
“Нас перевозили в автозаках – металевих клітках для кримінальних в’язнів. Я думаю: мені 20 років, а я їду в автозаці, як злочинець. При в’їзді в колонію нас змушували виходити по одному. Першого, хто вибігав, одразу забивали кийками. Ти стоїш у черзі й чуєш: два-три чоловіка – і твоя черга. Нічого не зробиш. Треба прийняти і витерпіти.
Кожен день починався з гімну росії. Нас будили ще до світанку, шикували на плацу. “Співай!” – кричали. Хтось забував слова від страху, хтось губився – били кийками. Потім змушували співати радянські пісні: “Катюша”, “Смуглянка”: “Третій куплет, друга стрічка! – кричали. Ти стоїш, у голові порожньо. Помилився – б’ють. І ти вже не знаєш, що страшніше – кийок чи твій мозок, що відключився”.
“Мене викликали до “кабінету”. Там сиділи ФСБшники, опери, “віртухаї”. Показували фото: прийомка в Оленівці, де я в мультикамерській куртці з табличкою й номером. “Ну що, азовец? Розказуй, де був. Хто з тобою. Вважаєш їх героями?” Я відповідав: “Так. Як я можу не вважати героями тих, хто двічі врятував мені життя?” – і тоді починалася процедура катувань.
На 9 травня 2024 року мені зламали руку. Удар кийком по ліктю, сильний біль, рука посиніла. Я прошу: дайте допомогу. Вони кажуть: будете у своїй Україні лікуватися. Тут ви тільки для того, щоб не здохнути. У медпункті відмовили. Тоді побратим зробив мені саморобний гіпс із картону від коробки зубної пасти й замотав бинтом. Оце був мій гіпс у полоні. Так я й ходив.
Три роки пройшли, як один нескінченний день. У полоні ти втрачаєш відчуття часу. Рік чи місяць – різниці немає. Ти прокидаєшся й думаєш тільки про одне: вижити.
“Все, братуха, ти на обмін нарешті”, – сказали хлопці. Автобус, літаки, кордон. Я сиджу, дивлюся, невже от і все. З того боку заходять наші в мультиках, з шевронами. І тоді я вже повірив, що ми вдома.
Мене загорнули в прапор. Я уперше за три роки подзвонив мамі. “Доброго вечора, ми з України. Мамо, я повернувся”. Дорогою всюди стояли люди: діти, старші, навіть люди з інвалідністю на візках. “Вас зустрічає зараз вся країна”, – сказали нам. Я плакав.
Котлетку я поїв перший раз за три роки – круто”. Потім взяв у магазині булочку і ряжанку. Я ряженку люблю. Як у минулому житті: перед службою брав ряжаночку і булочки”.
Після лікування й реабілітації його поки що не допускають
до служби через гематому в голові й важке поранення ноги.
“Я знайшов свій спосіб бути потрібним. У мене є хлопці з “Азову”. Я роблю донати, підтримую. Це не кінець. Я живу – значить, роблю все для перемоги.І мрію,
що повернуся на фронт”.
Йому лише 23, а він вже пережив пекло.
Людмила Оніщенко
