Чому втрачаємо генетичний код жінки-матері-берегині?

Шокуюча новина про породіллю, яка продала своє немовля за 140 тисяч, навіть не виходячи з пологового, вразила до глибини душі не мене одну. В голові не вкладається, як таке можна зробити з рідною кровинкою. І нехай це називають «сурогатним материнством» чи будь-якими іншими поняттями і термінами, для більшості українок традиційного виховання це дикість.

У моїх батьків було п’ятеро дітей. Старші діти няньчилися з молодшими, і так прищеплювалися елементарні навички метеринства. Тому коли у мене народився син, я уже вміла його запеленати, розуміла важливість грудного вигодовування, наслідувала свою маму щодо принципів виховання. Вона пожертвувала своєю кар’єрою заради своєї сім’ї, дітей. У неї був дуже гарний голос, її кликали в консерваторію, але мама сиділа з нами вдома, аж поки наймолодша сестра не закінчила другий клас. Вона була категорично проти віддавати дітей з пелюшок у дитсадок чи спихувати на бабусині руки. Тільки коли я сама стала мамою, зрозуміла, як важливо, щоб саме батьки, а не няні, дитсадок, школа займалися вихованням дитини. Тому не дивуюся зараз молодим мамочкам, в яких навіть немає материнського інстинкту. А де він міг взятися? Від кого його було переймати, якщо їх уже в річок віддали у дитсадок, щоб мама могла стати до верстата. Бо в СРСР жінка була лише представником робочого класу, пролетаріату, її покликання як матері-берегині абсолютно нівелювалися.

Я теж два роки ходила у дитсадок по півдня, але у п’ятирічному віці, вже могла самостійно поїсти, сходити в туалет, пояснити вихователям, що я хочу чи не хочу і чому. Для мене дитсадок був місцем для гри, де було багато діток, з якими мені було цікаво. А про все інше — кухню, спальню, деякі «виховні» моменти — я й зараз боюся згадувати. Тому не поспішаю «соціалізувати» у пострадянських ДНЗ і свого сина. А коли із світових ЗМІ дізналася, що молода українка, яка в Ізраїлі працювала у дитсадку, задушила покривалом маленьку дівчинку, бо та капризувала і не хотіла спати, то й взагалі хочу забути за дитсадок як за явище. І хоч НП сталася не у в Україні,  але це не змінить мого ставлення до проблеми. Бо ізраїльські дитсадки нашпиговані відеокамерами — і навіть цей факт не зупинив агресивну виховательку. А яким чином наші батьки можуть прослідкувати, як поводяться із їхніми дітьми в українських ДНЗ? Ніяк! Я не стверджую, що у кожному вінницькому дитсадку педагоги-садисти. Навпаки, багато з них добрі, порядні люди! Але працюють вони у таких умовах, що потрібно бути роботом, щоб все встигнути. Адже групи переповнені! Попередня влада розпродала або віддала в довгострокову оренду приміщення ДНЗ, а побудувати нові — справа часу. От і виходить, що діток багато, а вихователів не вистачає.

Як вихід із ситуації, держава запропонувала компенсувати витрати за няню матерям, які не йдуть у декрет. Але це теж нагадує совдепівське ставлення до жінки лише як до робочої сили. Це велика помилка! В Україні споконвіку жінка — це мама, берегиня сімейного вогнища, її руки пахнуть хлібом, а груди — молоком. У нас ще є шанс повернути цей ідеальний образ у кожну сім’ю.

Любов Осична,
Іллінецький район