Я пишу тобі так, ніби ти читаєш.

Ніби сидиш поруч і слухаєш, схиливши голову, як робив колись.

Я знаю, що слова не повернуть тебе, але вони — єдине, що ще дихає між нами.

Є пісня, яку я не можу слухати спокійно.

Вона про хвилину мовчання…

Хвилину, яку не всі дотримуються, але для мене вона — ціле життя.

Моє. І твоє, яке обірвалося раніше, ніж мало б.

Коли звучить ця музика, я ніби знову бачу тебе:

твої очі, твою усмішку, твої кроки, що все ще чую ночами.

І цей біль — це те, що залишилося мені замість тебе.

Я не обирала його, але несу, бо ти був моїм світом.

Мені хочеться, щоб люди зупинялися в тій хвилині.

Хоч би раз. Хоч би на мить.

Щоб зрозуміли, що за тишею стоять не цифри, а чиїсь діти.

Такі ж живі, світлі, справжні, як ти був.

Сину, я боюся одного — що світ забудеться швидше, ніж я встигну промовити твоє ім’я.

Тому я тримаю кожен спогад, кожен звук, кожну деталь, ніби це остання нитка, що пов’язує нас.

Я пишу тобі, бо мовчання занадто болить.

Пишу, бо мені хочеться, щоб ти знав: я пам’ятаю.

Щодня. Щохвилини.

У кожній тиші, у кожній пісні, у кожному ударі серця.

І якщо ця хвилина мовчання для когось — просто пауза, то для мене вона — ти.

Мій син. Моя любов, що не вмирає.

Мій біль, який я ношу як доказ того, що ти був. І є. У мені.

Тетяна Божок