Про тих, хто не лежить під лавкою — але давно стоїть на тонкій межі.
Надія Бурмака
Лікар-психіатр і психотерапевт, професор
Спеціаліст з лікування залежностей
Ми всі виросли на стереотипі: алкоголік — це той, хто валяється під магазином, бурмоче щось нерозбірливе й пахне з трьох метрів. Хтось на кшталт дядька Васі з дитинства, або тітки Люди, яка в п’яних істериках гналася з ножем за своїм чоловіком. Мовляв, от вони — алкоголіки. А ми? Ні, ми ж зовсім інші.
Ми працюємо. Досягаємо. Піднімаємось. Плануємо.
Ми ходимо на роботу вранці, увечері — на келих чи два.
Ми вдягаємо якісне. Живемо в пристойному районі. П’ємо хороше вино, крафтове пиво, щось дороге й «зі смаком». Нам подобається думати, що алкоголіки такого не п’ють. Що це інша ліга.
Але проблема в тому, що алкоголь не читає цінники.
Він не питає про статус.
Не зважає на посади й на «право» розслабитися.
Для багатьох людей сьогодні алкоголь став частиною системи. Непомітним ритуалом. Опорою, про яку ніхто не говорить уголос. Ми п’ємо, коли радіємо. Ми п’ємо, коли сумно. Коли важко. Коли «треба відволіктися». Коли «маємо право». Коли всі п’ють. Коли ніхто не бачить. Коли хочемо забутись. Або просто замість того, щоб прожити свої емоції, ми їх притишуємо.
Ми — сучасні неалкогольні алкоголіки.
Ніби й не залежні, але й не зовсім вільні.
Тонка межа, на якій стоїть багато дорослих людей сьогодні, не має гучних симптомів. Ніхто не прокидається в підворітті. Ніхто не втрачає роботу. Всі працюють, мають фінансову подушку, статус. Але залежність не завжди кричить. Часто вона шепоче. Тихо, рівно, щоденно.
Тим часом діти дивляться.
Вони бачать не напівпорожні бокали — вони бачать заміну.
Замість спільної гри — гаджети.
Замість живих розмов — подарунки.
Замість уваги — брендовані речі.
Замість участі — «я втомився, йди подивись мультики».
Гроші, якими хтось пишається, інколи стають не нагородою за складну працю, а етикеткою, яка прикриває власну втомленість. Інколи — раною. Інколи — способом уникати чесних розмов із собою. Бо ж легше купити собі дороге вино, ніж дати собі відповідь: чому я не можу розслабитись інакше?
Ця тема — не про осуд. Це про чесність. Про самоповагу. Про людей, які стоять на тонкій межі, але ще можуть усвідомити, що відбувається. Ми звикли вважати, що щоб бути алкоголіком, треба втратити все. Але інколи набагато страшніше — втратити себе, маючи зовні «все». Потроху. Непомітно. Крок за кроком.
І, можливо, нам час замість того, щоб класифікувати: «оце алкоголіки, а ми — ні», просто чесно запитати себе:
Чи я ще керую своїм життям?
Чи вже алкоголь керує моєю вечірньою свободою?
І якщо відповідь хоча б раз ледь-ледь ріже всередині — це не сором.
Це сигнал.
І шанс усе змінити вчасно.
