І там, де програли українську учителі та священники москві за допомогою мови та віри, прийшов ворог із автоматами. Те, що він убиває російськомовних і нищить московські церкви — то вже наслідок, і він характеризує безпощадність ворога до всіх українців.

Але шанс прийти йому дали ви, шановні, хто вибрав російську мову, культуру та церкву із Москви. І вчив цьому дітей. Тому людожерами власних дітей, у майбутньому, без перебільшення, станете і ви, хто культивує зараз російську мову, культуру і церкву.

Ми вже звикли, що ворог — за кордоном. Але найгірший ворог — той, хто виріс поруч, в одному місті, в одній школі, під одним небом.

Той, кого Україна годувала, вчила й давала шанс. А він повернувся до нас із московським «мандатом» у кишені.

Це й є наша найбільша трагедія: Україна вирощує, а росія вербує. Чому?

Українські «викормиші», що служать Москві

Народжені тут. Навчені тут. Паспорт — український. Освіта — західна. А совість — російська.

І коли такі «таланти» опиняються при владі, в оточенні президентів, у великих фондах, у держінституціях — це не кар’єра. Це диверсія у білому пальті.

І знаєте, що наймерзенніше?

Перше: ганебний план від путіна складає «викормиш» української землі — Кіріл Дмітрієв. Так, той самий, що народився у якомусь пологовому в Києві, закінчив українську школу.

Друге: героєм росії днями стає Деркач, вже очевидно, що кадровий розвідник ворога, який син голови СБУ попередніх років і похресник Кучми. Його донька — відома телеведуча, невістка сина голови Верховної Ради України Литвина. Від його ж партії його вивели у депутати, і він ним був шість скликань, а ще викладав у духовній академії УПЦ МП. Як вам такий кейс російського розвідника в нашій владі? Хоча б в одній країні могло таке бути? Щоб вже навіть коли його виявили 10 років тому у США як агента ФСБ, він продовжував депутатствувати в Україні і готував захоплення військових адміністрацій?

А далі — в перші дні повномасштабної війни спокійно виїхав до рф, де став одразу ж сенатором. А ми отримали як дірку від бублика — йому заочну підозру…

Ці два та ще сотні їм подібних «викормишів» мали українських вихователів і українські священники наставляли їх. І вони були «блискучими» учнями. Але що, крім знань, дали їм українська школа, церква, якщо пішли на таке?

Один був похресником, а інший керівником фонду у зятя президента Кучми.

Правда, цікаво? Ви вірите, що вони були хоча б на день відданим інтересам України? І тоді б їх так високо оцінив путін? А у чому ж причини?

Бо українська школа давала їм знання, а не патріотизм. А його не могло бути там, де українська була другосортною: на уроках — українською, на перерві і вдома, серед друзів — російською.

Те саме йшло від священників Московського патріархату — ви хотіли молитись через Москву, а в серці тримати незалежність України?

Та навіть такого у Біблії немає — є держава, є незалежна церква. А коли її немає… То і держава Богом не визнається. Ви що, досі не зрозуміли цього хитрого гачка?

І що тепер змінилось?

Ви помітили, що на плівках операції «Мідас» всі високопосадовці розмовляють російською… У час війни! На четвертий рік! І це катастрофа!

Чиновник, що в час війни говорить російською, — це не стиль. Це симптом

Плівки, де міністри та керівники держпідприємств вільно торгують інтересами держави російською мовою — це не просто ганебно.

Це означає, що вони всередині себе досі живуть у Москві. Як і наші діти, батьки, які досі так говорять. Бо лише людина, що не відчуває України, дозволяє собі під час війни говорити мовою тих, хто прийшов нас убивати.

Українська мова сьогодні — не романтика. Це пароль свого. Російська — мітка чужого

Родичі в росії — це не «особиста справа». Це вразливість держави.

У Кримському ханстві, у Російській імперії, в СРСР — усюди родичів використовували як заручників. І сьогодні метод залишився тим самим.

Якщо у твоїх батьків, дітей чи братів — Москва, то у тебе завжди є «гачок».

І саме тому такі люди не повинні ухвалювати рішень про оборону та майбутнє країни. Ніяких «але».

У війні це не вибір — це правило безпеки.

Україна стоїть не завдяки владі. А всупереч їй.

Коли російські танки йшли на Київ, нас врятували не «рішали». Не ті, що шепочуть російською у кабінетах. Нас врятували люди, які йшли голіруч, волонтери, що скидалися по 200 гривень на броніки, і хлопці, які за годину ставали бійцями.

Народ — стіна. Влада — дірка у цій стіні. І кожен зрадник, кожен «мовний московит» — це пролом, через який ворог лізе знову і знову.

Мова — найпотужніша зброя, яку ми недооцінюємо.

СБУ давно знає статистику: переважна більшість викритих агентів рф працювали через російськомовні платформи, російські соціальні кола, російський контент. Чому? Бо мова — це не інструмент. Це інфраструктура впливу.

Російськомовна дитина — це людина, до якої Москва завжди матиме ключ

Російськомовний чиновник — це людина, якій Москва завжди матиме пропозицію.

Російськомовний інформаційний простір — це міст для вторгнення, яке приходить не танком, а з «контенту», «пісень», «мемів», «жартиків».

Останнє запитання: ким буде ваша дитина?

І залежить це не від Кабміну, не від ОП і не від чергового зрадника при владі.

Залежить — від мови вашої родини. Бо є правда, яка ріже, але не бреше.

Де українська мова — там Україна, де російська — там російський вплив. І путін. Завжди. У будь-якій формі.

Тому настав час рішень. Не компромісів. Не «ой, ну це ж так звично». А рішень.

Українська — це окопи, фронт і майбутнє. Російська — це диверсії, маніпуляції та чужа парадигма. Українська — це свобода. Російська — це інструмент імперії. У цьому немає емоцій. Це просто реальність війни.

Тетяна Редько
Заслужений журналіст
України