Прямо зараз 31 грудня Одесі й усій Одещині дуже тяжко. Нас бомблять. Нас вбивають.

Вчора на мить здалося, що ці гній-сусіди притихли. Може, п’ють. Може, проводжають або зустрічають Новий рік. Але ні — вони просто причаїлись, щоб знову підло бити по домівках звичайних людей. Знову постраждали та навіть діти. І, мабуть, це найстрашніше з усього.

Це ж якими треба бути мерзотниками, щоб не витримувати того, що у сусідів є свято, є дім, є любов, є тепло, є накритий стіл і чиста, затишна хата. Їх це бісить. Бо у них — самогон, кисла капуста і порожнеча всередині. І я це знаю не з книжок — я це бачила на власні очі.

Їхнє життя дуже нагадує анекдот про золоту рибку. Спіймав чоловік золоту рибку, а вона йому каже: відпусти мене, а я виконаю будь-яке твоє бажання, але пам’ятай, усе, що ти загадаєш, у твого сусіда буде вдвічі більше. Чоловік думає: якщо я загадаю палац, у сусіда буде два? Так. А якщо машину — у сусіда буде дві? Так. Подумав він і каже: тоді виколи мені одне око, щоб мій сусід був зовсім сліпий.

Ось такі в нас сусіди. Вони не живуть для себе. Вони живуть, щоб зруйнувати чуже життя, щоб іншим не дати жити, щоб інші страждали. І саме від цього вони отримують задоволення. Таких не перевиховаєш. Це не просто жорстокість — це чума, яка пожирає все цивілізоване.

Пишу це і чую вибухи та сирени швидкої допомоги. А це означає — знову приліт, знову поранені, знову люди, які зустрінуть Новий рік не вдома, а в лікарні або без дому взагалі. Пробачте, що не про свято, але де тут веселощі, коли поруч війна.

І все ж, назло їм, свято буде. Буде світло і тепло, буде дім і накритий стіл, буде сміх дітей і буде любов. Бо ми живемо, навіть коли нам боляче, а вони існують лише заради ненависті. Одеса вистоїть, Одещина вистоїть, Україна вистоїть. І саме це — те, що їх бісить найбільше.