Воєнна риторика вищих ешелонів влади змінювалась доволі динамічно: «Ще два-три тижні», «Повернемося до кордонів 1991-го», «Захід нам допоможе», «Робимо ставку на дипломатію». І, нарешті: «Якщо дипломатія не спрацює, то…»

То… варіантів небагато. А, враховуючи публічне потурання Трампа путінській агресії і абсолютну байдужість до знищення України з боку міжнародних безпекових структур, то і план А, і план Б не такі вже й переконливі та оптимістичні. А тут ще й делікатна нерішучість та неодностайність ЄС і НАТО.

Особливо на тлі внутрішніх корупційних чвар і заряджених на посиленнях особистих впливів перетасуваннях керівників силових структур. Навіть попри громадські невдоволення їх дотискають. Мовляв, для уникнення деградації потрібна свіжа кров. Однак, здається, процес деградації не оминув і тих, хто призначає…

Тепер — в контексті. Стосовно «безкінечних майже безрезультатних хороводів навколо мирних планів», швидше, це схоже на новорічний карнавал, аніж на ефективну процедуру із якимись позитивними для України результатами. Про це, як на мене, засвідчив нещодавній підсумковий публічний звіт наших перемовників: «Зустрічались, говорили, поки що не договорились, але будемо зустрічатись і говорити ще». Зрозуміло, якщо цього хотітимуть інші сторони процесу.

А натомість сухий, але конкретний до дрібниць московський план припинення війни. Кремль офіційно заявив, що для миру необхідне «міжнародно-правове визнання нових територіальних реалій», що виникли після анексії Криму, а також Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей.

Також план включає демілітаризацію і денацифікацію України, зняття санкцій з росії, скасування всіх позовів проти росії та повернення незаконно захоплених активів, що базуються на Заході.

У юридично обов’язковій угоді про мир Україна має «повернутися до витоків своєї державності та дотримуватися духу й букви документів, які склали її правову основу. Зокрема до Декларації про державний суверенітет 1990 року, у якому закріплено «положення про нейтральний, позаблоковий та без’ядерний статус».

Також російський план передбачає необхідність усунення «глибинних причин конфлікту» та загроз безпеці росії, спричинених розширенням НАТО». Окрім цього, серед умов москви — забезпечення прав людини «на територіях, що залишаються під контролем київського режиму, який з 2014 року знищує все, що пов’язано з росією, росіянами чи російськомовним народом, включаючи російську мову, культуру, традиції, канонічне православ’я та російськомовні ЗМІ» й участь у виборах і тих українських політиків, які перебувають у росії. Тобто, агресор вимагає капітуляції.

А «на довісок» заява путіна, що ніякий мирний план йому не потрібен. Мовляв, він і так досягне своєї мети силою. Що й демонструє на лінії зіткнення.

Ми відходимо чи відступаємо. На фронті бракує людей. Багатьох вмотивованих вже втратили, інші, спіймані на вулиці, пішли в СЗЧ. На жаль, за 4 роки війни держава так і не реорганізувала ТЦК, хоча в списках корумпованих воєнкомів вже сотні осіб. Хтось навіть додумався утворити пункти комплектації чи не в кожному селі. А кого там ще масово призивати? Хіба що жінок і собак. Але армія ТЦКашників збільшиться вдвоє.

Не зменшується армія прокурорів-інвалідів, суддів, що торгують законом, чиновників і слуг народу, у яких «руки болять від сумок із хабарями та вкраденими у народу мільйонами доларів» і які якимось дивовижним чином із цими сумками проникають крізь кордон.

Досі не вважають цю війну своєю десятки тисяч молодих пенсіонерів-силовиків. І, звичайно, сотні тисяч сватів і кумів, які з індульгенціями від «Івана Івановича» масово засвітилися на новорічному Буковелі чи в Монако. Кажуть, що запалювали ці «непридатні» там так, що не кожному майстру спорту під силу.

Не вирішено питання із участю у виборах різнокаліберних мажорів, кумів та сватів, котрі вже з Іспанії, Ізраїлю і Німеччини готуються до виборів. Не створено реальний механізм підготовки вмотивованих досвідчених бійців, яких можна було за цей час підготувати додатково не менше мільйона якраз із числа названих вище.

Це вже про план В, який ще може спрацювати. Держава заради виживання має негайно відмовитись від політики подвійних стандартів.

– На фронті зараз найбільше бракує людей, — кажуть досвідчені командири, — але ситуацію ще можна вирівняти.

А для цього держава має, в першу чергу, думати про Сили оборони, про матеріальну мотивацію кожного воїна, який у замерзлому окопі захищає не лише свою родину, а й усіх державних службовців та олігархів.

Саме він, Герой-Захисник, має бути сьогодні на першому місці в Державі.

Здається, альтернативи цьому плану вже немає.

Анатолій Жучинський