Оксана Білозір народилася у Радехові в будинку, біля якого ще до сьогодні росте найбільше дерево міста, по вул. Луковій, у сім’ї Омеляна Добротвора (1902р.н.) і Софії(1907р.н.). Батько був сином інспектора українських шкіл. Він, у час Другої Світової був господарчим по Радехівщині, заготовляв амуніцію та продукти для ОУН-УПА. Після війни, через зрадника, окупанти сім’ю вигнали з власного будинку і відправили у Сибір, а у хату, навпроти якої виставляли закатованих повстанців, поселили кагебіста Ульянова.
У теперішні часи багато років пані Оксана була головою Червоноградського міського товариства політичних вʼязнів і репресованих, вела діяльність у Крайовому братстві ветеранів ОУН-УПА. Вона співала в хорі «Нескорені», знала напам’ять «Кавказ» Шевченка й практично весь «Кобзар». Була активною учасницею всіх Майданів, Ланцюга, працювала у патріотичних організаціях.
Її онуки — захисники України: один зник безвісти, інший нині воює на передовій. Пані Оксана до кінця своїх днів робила регулярний платіж з пенсії на підтримку української армії.
Сьогодні до вашої уваги уривок із її спогадів.
Це історія про те, який шлях доводилося проходити українцям, щоб лише повернутися на рідну землю. Пані Оксана з дитячих літ співала в «Просвіті» ще на Сибіру, ходила у вишиванці й говорила українською, хоч це було смертельно небезпечно.
«Наша велика родина як по татовій лінії, так і по маминій, зазнала від комуністичної влади СРСР великих поневірянь. (Далі описи про всіх членів родини).
Нас з мамою 21 жовтня 1950 року, тоді сестрі Вірі виповнилося 16 років, вивезли в Сибір. Мама була непрацездатна – інвалід. Везли нас місяць у товарняках, аж завезли в Томську область, станція Асіно, бо там закінчувалася залізнична дорога. Звідтіль нас розвозили саньми по лісопромгоспах. Ми попали за 300 км від останніх доріг у селище Захарково. Ніякого транспорту там не було. До району Пишкіно-Троїцьке ішли пішки або влітку на човні ріками Юл, Чулиш, притоки Обі.
Мама працювати не могла. У молодості, коли була членом «Союзу українок» і «Просвіти», закінчила курси крою та шиття у Львові і відтак навчала молодих дівчат у селах району Стоянів, Витків і м. Радехів. Ставили вистави, виступали у хорі й займалися просвітницькою роботою в різних гуртках. Ця її спеціальність врятувала нас у Сибіру. Мама шила людям, і за це нам давали картоплю, молоко, рибу… Узимку, коли сестра була вихідна, ми з нею ішли в ліс десь 5–6 км, знаходили дерева-сухостій, зрізали, розпиляли на 2,5–3-метрові куски, а потім я на санях вивозила їх у селище, щоб було чим палити. На цей час нас уже помістили в старі будиночки на 3–4 родини в один. Так що ми вже не були в конюшні, де нас всіх скинули, коли привезли. Помалу стали звикати, хоч комендант Черенков весь час нам нагадував: «Подохнете здесь».
У цей час, працюючи на лісоповалі, сестра мало не втопилася, розбиваючи затори лісу, її витягли з води баграми, це було у травні, коли ще були морози, і поки вона прийшла додому, то одяг обледенів, вона захворіла на запалення м’язів. На ногах відкрилися гнійні рани. Лікарів там не було, а фельдшер сказала терти ноги в напарі з мурашників, змазувати ведмежим салом. Таке лікування без медикаментів було довгим. Я також захворіла на запалення легень, таскаючи з лісу дрова.
1959 року, після звільнення я також приїхала в Україну. Не було прописки й роботи. Хотіла їхати назад у Казахстан, але подружилась з колишнім однокласником, який сказав, що піде зі мною. Так сталося, що його в Червонограді знали як найкращого футболіста, йому дали квартиру й роботу. Ми розписалися і в 1959 р. створили родину та щасливо проживаємо уже 50 років (Рік спогадів 2013). Батьки також повернулися 1963 року. У Червонограді їх не прописували, але з великими труднощами прописали й дістали однокімнатну квартиру. Тато працював до пенсії слюсарем-інструментальником на броварні. Помер тато у 89 років, а мама – у 94 роки. Усі роки Незалежності намагалися повернути власний будинок, збудований до війни, але, навіть, Верховний і Європейський суди з чиновниками не допомогли. Перебули всі жахливі приниження, труднощі, дочекались Незалежності України, хоч і не такої, про яку мріяли й боролися.
Ми все перенесли і вижили на зло ворогам. Маємо Незалежну Україну, стараємось зробити її сильною українською державою. Впевнена, якщо і не ми, то наші діти і внуки побудують нову справжню Україну. З нами Бог і Україна!»
