Мати воїна побувала тут на службах, почула українською молитву і стала однією із ініціаторів переходу громади у селі до української церкви
Обличчя ПЦУ Наталія Бутрик.
Вірянка храму села Потіївка.
Ми запам’ямали цей перехід громади села Потіївка на Житомирщині, як перехід матерів військових.
Якщо бути точними, то його допомагала здійснювати уродженка села, юна та безстрашна Марійка Суржик, громаду підтримував місцевий владика Володимир.
Але це доєднання неможливо уявити без матерів військових.
Бо з цього відео, фрагмент якого показували російські медіа, зникли слова однієї з цих матерів, її син пропав без вісті.
– А ви в цьому храмі молилися? – кричала одна скандальна вірянка МП.
– Я місяцями стояла тут на колінах, я молилася тут за свою дитину, – дуже гідно та спокійно відповіла пані Наталія Бутрик.
Її добре знають в селі. У чомусь вона уособлення поліського жіночого характеру.
Непублічна. Стримана. Але і в горі, і в радості вона поруч із жителями села. Вона працювала, як медик у місцевому інтернаті. Зараз вона займається храмом. Нам довелося довго умовляти пані Наталію розповісти про себе, але вона відгукнулася на аргумент, що навіть невеличкий фрагмент її історія – історія становлення Української Церкви на Поліссі.
Далі цитати пані Наталії.
Я з віруючої родини, тож у мене не було окремого шляху до Христа. І, як у нас на Поліссі, я довгий час не робила різниці між автокефальною Церквою та Московським патріархатом.
У моєму житті все перевернулося 2014 року. Один з моїх хлопців служить на Вінниччині, і я, буваючи там, ходила саме до храмів Української Церкви. Я там відчула різницю. І не лише у тому, що богослужбова була українська, а й дуже щирі та адресні молитви за Україну. Моя старша дитина вже воювала. Мені хотілося бувати там, де чітко моляться українською мовою за українську армію.
В Потіївці я звернулася до нашого священника з проханням перевести громаду з МП.
Але він знаходив причини цього не робити. Не хочу на цьому акцентувати, бо почала їздити у сусідні села та містечка де була українська Церква. Яким же було моє подивування, коли я побачила, що туди їздить багато людей з нашого села, у тому числі мами дітей, які служать.
Ми дуже хотіли уникнути якогось конфлікту, всі ми хотіли спокійної молитви, спочатку навіть не думали про перехід. Але все складалося поступово. Алея загиблих героїв (стенд) поповнювалися нашими хлопцями. На кладовищі з’являлися нові і нові могили військових.
Ми продовжували їздити у сусідні села. А владика на якесь зі свят приїхав до нас сам. Відслужив на місцевій площі. Потім питання підняла наша Марійка. Рішення громади визрівало, і нам всім було шкода, що місцевий священник не захотів його відчути та зрозуміти.
Для мене точкою неповернення стало коли прийомну дитину мого сина, зниклого безвісті, не дозволив відспівати в храмі священник МП.
Мій Сашко останні роки вже розлучився із дружиною, але вони шанобливо ставилися одне до одного. І її син дуже його шанував. Казав мамі: він для мене герой, і в 2014-му і в 2022 році пішов воювати.
Коли цю прекрасну дитину не дали відспівати у рідному храму була злива, наче плакали всі матері Полісся.
На базарі казали, мовляв, сусідні села, де є українські храми такого ніколи б не допустили.
Тому коли Марійка почала рух за доєднання на ПЦУ, я вважала, що то Промисел.
І хоча я не схильна до конфліктів та скандалів, у всьому її підтримувала. Не ми чинили опір, ми просто хотіли мати свою церкву. Все рухалося так, як мало бути.
Ми проголосували, місцевий священник відмовлявся віддати ключі і нам допомогли зайти в храм. Я не надто медійна, і не дуже активно користуюся соцмережами, але знаю, що зазвичай кажуть росіяни про наші переходи.
Заперечуючи їм, я можу сказати: просто приїжджайте та подивитися, у нас стоять люди, у нас живе громада. Наш виклик – зробити ремонт, знайти кошти, бо в храм не вкладалися гроші, він дуже занедбаний.
Але головне – ми можемо молитися з чистою совістю, у гармонії із собою зі священником, який любить і богослужіння, і країну, і армію.
