80-річний ювілей легенди національної пісні, мистецького бренду України!

Михайло Маслій

У 1950-1980-ті багато українських виконавців виїжджали працювати в москву. Серед них були музиканти, вокалісти, композитори, представники розмовного жанру. Валерій Маренич з Антоніною Сухоруковою 1970 року приїхали з москви в Україну! 1973-го до них долучилася Світлана, якій сповнилося 18. Вони перебували на піку популярності, їх повсюдно запрошували і всі хотіли їх бачити. Система ж робила свою чорну справу, “винних” і “неугодних” з лінією “рідної комуністичної партії” мусили покарати. Мареничів старалися очорнити і зробити зрадниками.

Кіровоград

Валерій не був першим хлопцем Антоніни. Зустрілися тоді, коли зароджувалася нова хвиля на естраді. Уперше зустрілися за кулісами, де він, одиноко стояв. Придивилася до нього. Він мав сценічну фактуру, вів себе скромно. Йому чогось бракувало, на сцені виглядав якось незграбно, до його зросту чогось бракувало.

Валерій у москві співав у  дуеті з Антоніною. Через дуже короткий час його потягнуло в Україну, додому. На початку літа 1970 року купили найдешевші квитки і в плацкартному вагоні поїхали в Кривий Ріг, до батьків Валерія. Ось там Маренич увімкнув магнітофон і дав послухати Тоні п’ять чи шість своїх пісень. Дані вокальні в нього прекрасні, тембр приємний, оксамитовий, але спів був кострубатий, якийсь необтесаний. А коли узяв у руки гітару, все вписалося і стало органічним. Разом готували концертні номери. Найближче був Кіровоград. Поїхали на прослуховування. Ось так першим місцем роботи майбутніх учасників тріо Мареничів стала Кіровоградська обласна філармонія.

Новачки мали свої концертні дуетні номери, входили до складу збірного філармонійного ансамблю “До-ре-мі”. Співали народні пісні у власній обробці, повсюдно “на біс” звучала “Червона рута” Володі Івасюка, яка стала піснею з пісень!

У Кіровограді Тоня на початках була на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971-го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, лише розписалися у ЗАГСі.

23 лютого 1971 року згідно з наказом директора Кіровоградської обласної філармонії вокалістів Мареничів звільнили з роботи за згодою сторін.

Віталій з Антоніною влаштувалися в Гур’євську філармонію у Казахстані, мали назву “Ритми ХХ століття”. Об’їздили республіку вздовж і впоперек. Співали українських пісень, їх з нетерпінням чекали на кожному концерті. Не було дійства без аншлагу.

На гастролях у Новосибірську, в готелі, Валерій з Антоніною слухали музичну радіопередачу. З ефіру почули дует хлопців, і Тоня, сама того не сподіваючись, напророчила подальшу долю: “Треба робити тріо, дуетів “розвелося” занадто!”

У Сімферопіль для отримання гастрольного посвідчення і здачі концертної програми разом з “Ритмами ХХ століття” з міністерства культури урср приїхала Ірина Кошиць. Мареничі їй дуже сподобались, а вона їм. Приваблива жінка,  набагато старша від Валерія і Антоніни, стала їхньою покровителькою. За її рекомендацією дует запросили у Ворошиловград. Вони ж у неї ніколи нічого не просили.

Ірина Анатоліївна походила з роду відомого хорового диригента Олександра Кошиця, аранжувальника відомого на весь світ “Щедрика”. Завдяки їй доля Мареничів вирішилася на користь України та української пісні. Сталося це диво в українському Криму.

Ворошиловград. Рівне.

Радянська влада двічі перейменовувала Луганськ і Ворошиловград. На жаль, жодної згадки про працю Мареничів під її прапором місцева філармонія не залишила ніде і ніколи. Кінець лютого-початок березня 1973 року – Валерія з Антоніною прийняли тут на роботу.

Пробули там недовго. На зборах колективу обох почали поганити, Мареничі з українськими піснями не вписувалися в ті рамки, які там хотіли бачити. На тому непорозумінні була присутня Ірина Кошиць. Досвідчена киянка підійшла і заспокоїла: “Не заїдайтеся з ними. Бачите, що тут нема з ким розмовляти”. Кошиць зробила все, щоб її улюбленці поїхали в Рівне.

19 липня 1973 року Валерія і Антоніну зарахували у штат Рівненської філармонії на посаду вокалістів-солістів естради. Поліщуки полюбили Валерія і Антоніну, концертні зали аплодували їм повсюдно. …А 15 вересня того ж 1973-го дует звільнився.

І було це так. Після репетиційного періоду виїхали на гастролі по Україні. В Криму, в готельному номері пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся голос директора Волинської філармонії Геннадія Місана: “Нам терміново потрібні солісти у ВІА “Світязь”! Зриваються гастролі!” Пообіцяв підвищити оклади, пошити костюми, а найголовніше – забезпечити квартирою! Мареничі виставили свою умову – створення тріо. “Так, я згодний!” – вигукнув голос у трубці.

Відчувалася рука Ірини Кошиць – підказала Місанові, де вони гастролюють і що має з ними робити. Вона пришвидшувала народження тріо…

«Ми зі Світланою росіянки, в Україні поступово переходили і вивчали українську мову. Читали багато літературної класики. Допомагав нам «Кобзар» Тараса Шевченка, Леся Українка, Пантелеймон Куліш з його «Чорною радою», Ольга Кобилянська. Допомагало й те, що популярними ставали пісні Володі Івасюка. Вони звучали звідусіль. Й на них навчалися. Ми ходили до театру, прислухалися, як говорять актори. Дивилися фільми і навчалися української мови в Івана Миколайчука, Кості Степанкова, Івана Гаврилюка. Слухали пісні українською мовою своїх колег. На жаль, засилля російської переважало. Ніхто ж не примушував!»

Антоніна Маренич: «Кажуть, що хвилина спогадів  — найдовша, адже в ній вміщуються роки. Пригадую, як батько вдома акомпанував на акордеоні. Коли він займався і вчив нові твори, намагався грати тихо, м’яко. До тата приходив його найкращий друг українець, який час від часу в розмовах переходив на українську. Вони товаришували сім’ями. Тепер можна вже на відстані часу та років, зрозуміти звідкіля в мене українство, воно змалечку все нанизувалося, я й сама тоді  не задумувалася чому і навіщо.

Наш прадід був родом з України і прізвище його теж починалось з літери «М».

Мої родичі співали українські пісні, які мені глибоко запали в душу. А яку насолоду отримувала, коли зрідка, правда, але з радіо звучали пісні Дмитра Гнатюка, Євгенії Мірошниченко чи ще когось з корифеїв України.

А вже безпосередньо вперше познайомилась з Україною, коли працювала в оркестрі юрія саульського «ВІО–66». Весною 1969–го колектив гастролював Східною Україною. Я з першого погляду закохалася в той край! Де всі життєрадісні та усміхнені, доброзичливі, кожен вітається так, ніби побачив найріднішу людину. Таке не могло не схвилювати. І цього не можна було не помітити навіть неозброєним оком.

У Кіровограді, ворошиловграді, де російська зашкалювала, ми співали українською, одну з пісень з тих часів чую досі — «Тече вода каламутна, — Мила моя, чого смутна? — Я не смутна, не сердита, Бо я вчора була бита…» Вже пізніше дізналися, що вона лемківська і слова в деяких місцях мали лемківський колорит. Нічого дивного. Тоді інформації практично не було. У ворошиловграді з’явилася весільна ритмова пісня, яку підправив Валерій, були там слова «Наречена вже на виданні…» Потім ми співали з Валерієм «Червону руту», «Водограй», «Вербу»…Та й навіть у Рівному я ще розмовляла російською. І лише в Луцьку зрозуміла й відчула, що так далі не може бути. Мала нестримне бажання заговорити українською. Все прийшло поступово. Нема нічого випадкового, адже закохалася і вийшла заміж за українця, переїхала в Україну. Уперше зі Світланою заговорили українською на всю Україну з радіоефіру в Києві 1978 року. Це надихнуло та окрилило. Значить — можемо!

Потихеньку відважно перейшли бар’єр і стали такими українками, що сни бачили тільки нею і досі не можемо багато слів перекласти з рідної нам української — російською. І слава Богові!

Були тоді і свої парадокси, свої мовні казуси, важкі до розуміння. Коли приїжджали до Києва, нас часто запрошували на радіо чи на телебачення. Ось та роздвоєність столиці залишилася досі, навіть російсько–українська війна нічого не змінила: диктори в ефірах, тобто на роботі, спілкувалися  українською, коли виходили зі студій, відразу ставали росіянами, їм було «какая разніца!» Так було за радянських часів, так залишилося і в роки нашої незалежності. Поодинокі, правда, такі як Емма Бабчук Emma Babchuk, залишалися українцями. Ми ніколи не вважали себе провінційними чи низькосортними, як з погордою вела себе столиця.

Протилежністю став Луцьк, де навколо тебе всі говорили рідною мовою. До мене ніхто не ставив  жодних претензій. Мені ще не все вдавалося, але я дуже хотіла розмовляти українською. 1974 року приїхав Валерій Громцев зі своїми музикантами з Буковини. Майже всі вони, окрім Івана Благуна, були російськомовними. Коли з’явився Василь Зінкевич, то у «Світязі» мовою колективу залишалася російська. Та й ансамбль підготував ціле відділення російською. Як тут не згадати «русскіє бєрьози» з голосу Зінкевича, писав для нього російською і сам Громцев. Нею також спілкувався директор філармонії Геннадій Місан.

Ми зі Світланою росіянки, поступово переходили і вивчали українську мову. Читали багато літературної класики. Допомагав нам «Кобзар» Тараса Шевченка, Леся Українка, Пантелеймон Куліш з його «Чорною радою», Ольга Кобилянська. Допомагало й те, що популярними ставали пісні Володі Івасюка. Вони звучали звідусіль. Й на них навчалися.

Ми ходили до театру, прислухалися, як говорять актори. Дивилися фільми і навчалися української мови в Івана Миколайчука, Кості Степанкова, Івана Гаврилюка. Слухали пісні українською мовою своїх колег. На жаль, засилля російської переважало. Ніхто ж не примушував!

Ми зі Світланою ніколи не соромилися перепитати, як правильно буде українською те чи інше слово. Правильні наголоси перепитували.

Щодо Валерія, то з нього, як виявилося, був анти вчитель з української. Якось робив це дуже нетактовно. Міг так підправити, що бажання просити його на такі теми, пропадало.

Дуже вдячні улюбленій мільйонами акторці Неонілі Крюковій. Неймовірна вродлива (біблійної зовнішності)  і надзвичайно талановита з незабутньою усмішкою підійшла до нас в коридорі палацу Україна і сказала: «Дівчата, у вас чудова вимова, я захоплена тим, що робите. Не сприйміть за образу, хочу вам підказати. У вас буква «ч» якась не наша, дуже твердо вимовляєте, зробіть її м’якшою і буде ще красивіше. Пишаюся вами». Що цікаво, не Валерій це зауважив, а ця незабутня українка. Зробила толерантно, невимушено, з якоюсь особливою приязню і теплом. Останній наш мовний ґандж був вмить перероблений і виправлений.

Ми симпатизували Неонілі Крюковій, а вона — нам. Стримана, виважена, розумна. Уникала галасливих і метушливих «тусовок».  Ось вона виділялася серед інших, мала своє лице, як нині кажуть, харизму.

1980 року привезла до Луцька свою маму Анну. Вона якось так невимушено і непомітно й сама перейшла також на українську мову. Важко їй було, до прикладу, мала свої слова, на гаманець казала «гаманок». Я її підправляла, підказувала, вона вивчила кілька наших пісень, де були простіші слова. Любила «Несе Галя воду». У мами був гарний слух і співала дуже чисто. В молодості грала на шестиструнній гітарі. Як приємно згадати, що мама приходила на наші концерти. Не любила і не хотіла, щоб її рекламували. Заходила інкогніто і розчинялася в глядацькій залі. Що в неї в душі творилося в такі хвилини, на жаль, вже не запитати… Коли їй хтось казав: «Які у вас гарні діти», вона відповідала, що ми зі Світланою самі виросли такі, їй завжди доводилося тяжко працювати. Мама закінчила бухгалтерські курси. Доводилося їй багато літ працювати на півтори окладу, щоб нас зі Світланою виховати і поставити на ноги. Ми ж то добре знаємо, як вона розривалася, щоб це все відбулося.

Мала три інсульти, прожила 91 рік і півтора місяця. Була ровесницею Ірини Анатоліївни Кошиць, нашої творчої матері, обидві 1924 року народження.

Михайло Масній