Рівно 34 роки тому трагічно обірвалося життя Вадима Бойка — яскравої постаті української тележурналістики та народного депутата України першого скликання. Його ім’я назавжди залишилося символом чесної журналістики, сміливості та професійної відданості у непростий час становлення незалежної держави.
Вадима Бойка вважають першим журналістом, якого цинічно ліквідували у вже незалежній Україні. Він був людиною рідкісного таланту й сильної внутрішньої позиції, журналістом, який не боявся порушувати складні й незручні теми.
Старше покоління мабуть і досі пам’ятає той пізній вечір на телеканалі УТ-1, коли Степан Хмара повідомив глядачам про страшну звістку — загибель Вадима Бойка.
Колеги та друзі журналіста неодноразово висловлювали переконання, що його смерть не була випадковою. На той момент він займався резонансними розслідуваннями щодо зникнення коштів КПУ після її заборони Президією Верховної Ради УРСР.
Офіційна версія, озвучена тодішнім Президентом Леонід Кравчук, стверджувала, що журналіст загинув унаслідок потужного вибуху телевізора в кімнаті гуртожитка в Києві. Втім, ця версія викликала багато запитань і сумнівів. Кримінальну справу відкривали тричі, однак щоразу її закривали, кваліфікуючи подію як нещасний випадок.
Вадим Бойко активно відстоював свободу слова та розвиток конкурентного українського телебачення. Він проводив журналістські розслідування, шукаючи відповіді на питання про так зване «золото КПРС» та загадково втрачену бібліотеку Ярослава Мудрого. Його робота вирізнялася сміливістю — він підіймав теми, про які тоді воліли мовчати.
Серед найвідоміших його телевізійних матеріалів — сюжети про Голодомор 1932–1933 років, перепоховання в Києві Василя Стуса, а також розслідування правди про Чорнобильську катастрофу. Його гострі публіцистичні роботи друкувалися не лише в українській, а й у закордонній пресі, що свідчило про високий рівень довіри до його професійності.
Ім’я Вадима Бойка стоїть першим у скорботному списку журналістів, які загинули під час виконання професійного обов’язку, викарбуваному на стелі пам’яті журналістів у Києві, відкритій у 2005 році.
Посмертно його було відзначено орденом Литовська Республіка за сюжет про події в Литві. Пам’ять про нього живе і в назвах вулиць у Кременчук та Світловодськ, де встановлено барельєфи та меморіальні дошки. На Полтавщина засновано іменну обласну премію, а також всеукраїнський конкурс молодих журналістів, присвячений його пам’яті.
Минулі роки лише підкреслюють масштаб особистості Вадима Бойка. Він належав до тих людей, для яких журналістика була не професією, а покликанням — шляхом до правди, навіть коли вона була небезпечною. Його життя стало прикладом принциповості й внутрішньої свободи, а його смерть — болючим нагадуванням про ціну, яку іноді доводиться платити за відвертість і чесне слово.
Сьогодні, коли питання свободи слова й відповідальності медіа знову набувають особливої ваги, постать Вадима Бойка звучить ще виразніше. Його історія — це не лише сторінка минулого, а й моральний дороговказ для нових поколінь журналістів. Пам’ять про нього живе не тільки в меморіалах чи назвах вулиць, а передусім у прагненні суспільства знати правду. І доки живе це прагнення — живе й спадщина Вадима Бойка.
