Олена Бессараба — керівник центру ментального здоров’я Вінницької ОВА наша співрозмовниця:

– Для багатьох ветеранів і ветеранок ключовою є потреба у передбачуваності та стабільності — у щоденних речах, стосунках, роботі, побуті. Після досвіду служби у ЗСУ люди повертаються у світ, де правила інші, темп життя інший, а очікування суспільства не завжди зрозумілі.

Йдеться не про «складний характер» чи «нездатність адаптуватися», а про природну потребу організму і психіки знову навчитися жити у безпечному, мирному середовищі. Ветеранам важливо мати зрозумілі умови, а не постійні зміни й невизначеність. Вони прагнуть говорити з людьми, які слухають без осуду, порад «згори» чи знецінення досвіду. Це можуть бути психологи, соцпрацівники, побратими, представники громад.

Ветеранам важливо, щоб з ними говорили, як із рівними, про орієнтацію у послугах, документах, інституціях, соціальних можливостях. Їм потрібна можливість реалізувати свій досвід, навички та сильні сторони у цивільному житті. Це може бути робота, навчання, громадська діяль¬ність або волонтерство.

Ключовий тренд: повага замість ярликів! Ветерани потребують зрозумілих умов життя; поважного спілкування; підтримки у реальному житті; можливості бути корисними; спільнот без осуду; нормального, неупередженого ставлення.

Здорове, зріле суспільство вміє підтримувати своїх людей!

За даними дослідження «Досвід реінтеграції ветеранів після 2022 року», проведеного агенцією Info Sapiens, військові та ветерани загалом оцінюють свій стан як «посередній»: вони не вважають своє психічне здоров’я критично погіршеним, але й не говорять про повне відновлення. Така стриманість часто пов’язана не з відсутністю труднощів, а з небажанням виносити особисті переживання назовні або із певною недовірою до досліджень і опитувань.

У живих розмовах учасники значно відвертіші, говорять про тривожність, емоційні перепади, хронічну втому, труднощі з концентрацією і відчуття внутрішньої віддаленості від оточення. Ці стани не завжди помітні зовні й не завжди «потрапляють у цифри», але вони суттєво впливають на щоденне життя і повернення до мирного середовища. Такий прихований внутрішній дистрес потребує уважного, делікатного супроводу.

Психологічна стабільність — це основа успішного повернення до цивільного життя. А соціальна інтеграція — робота, спільнота, відчуття залученості, — зміцнює психічне здоров’я. Ветеран, який має можливість реалізувати власний досвід, відчуває себе потрібним і корисним, рідше вдається до деструктивних (саморуйнівних) способів подолання труднощів.

Втім, звернення по психологічну допомогу інколи сприймається, як слабкість, — і серед чинних військових, і серед ветеранів. Це серйозний бар’єр для своєчасної підтримки, який нерідко призводить до складнішої адаптації після повернення зі служби.

Серед перешкод — недостатня поінформованість про можливості отримання допомоги, мала довіра до цивільних психологічних сервісів. Зачасту впливає негативний досвід — формальний підхід, нерозуміння воєнної специфіки, знецінення потреб. Виникає «замкнене коло»: нестача підтримки посилює тривожність, а тривожність зменшує готовність звертатися по допомогу.

А ще є відсутність системної, тривалої підтримки після повернення з війська. Після лікування, реабілітації багато ветеранів залишаються сам на сам із труднощами. Погіршується емоційний стан, ускладнюється відновлення. Тому програми реабілітації мають передбачати не разові втручання, а довготривалий супровід із регулярною психологічною підтримкою.

Соціальна інтеграція ветеранів часто відбувається стихійно, без чіткого плану. Вирішальними чинниками залишаються підтримка родини, можливість працевлаштування і професійної реалізації, доступ до медичних і соціальних послуг, а ще допомога з боку держави й місцевих громад — зокрема, у взаємодії з адміністративними сервісами та оформленні документів. А от відсутність координованої системи та низька поінформованість призводять до со¬ціального відчуження.

Отже, для досягнення сталих результатів слід забезпечити доступ ветеранів і чинних військових до фахівців, які мають досвід роботи з ними або власний досвід служби. Психологічний супровід має поєднуватися із практичними інструментами соціальної адаптації: індивідуальними консультаціями, програмами для родин і роботодавців, діяльністю ветеранських просторів й ініціатив на рівні громад.

Окремий потенціал мають програми «Рівний — рівному», коли ветерани після відповідного навчання долучаються до підтримки побратимів. Їхній досвід дає довіру, посилює відчуття спільності та розвиває взаємодопомогу.

Але психологічна допомога не може існувати окремо від соціального контексту. Вона — частина ширшої системи адаптації, де взаємодіють медичні фахівці, громади, родини та роботодавці. Важливі кроки до змін — це масштабування державних програм підготовки спеціалістів із супроводу ветеранів, розширення їхньої присутності у громадах й навчання працівників соціальних і медичних служб.

У роботі з родинами тренінги, інформація, просвітницькі заходи допомагають близьким краще розуміти стан ветерана, вчасно помічати труднощі й надавати підтримку без тиску і знецінення. Це можна реалізовувати на базі ЦНАПів, соцслужб і ветеранських хабів.

Дуже важливими є комунікаційні кампанії щодо подолання стереотипів та популяризацію історій успішної адаптації. Навчальні програми для роботодавців і місцевих спільнот, розвиток інклюзивної культури та сертифікація ветеран-дружніх середовищ допомагають формувати суспільство, у якому ветеранський досвід сприймається як частина спільної історії.