Історія Євгена: Пекло в полоні та гірка правда вдома.
Уявіть собі, що людина пройшла крізь справжнє пекло. Майже 1000 днів він провів у полоні ворога. І весь цей час він тримався лише завдяки думці про свою кохану, яка чекає на нього вдома, в Україні.
Він мріяв про зустріч, і це давало йому сили терпіти нелюдські муки. Але коли він нарешті повернувся, то дізнався страшну новину, яка розбила йому серце.
Це історія Євгена Кравчука, бійця 210-го спеціального батальйону. Він пройшов крізь пекло війни та полону, але найжахливіший удар чекав на нього не на фронті, а вдома.
Євген не просто так став на захист країни. Він брав участь у найважливіших боях, звільняв Київщину, Харківщину та Сумщину від російських окупантів.
Його дружина, Настя, теж була не осторонь – вона пішла на фронт бойовим медиком, рятувала життя побратимів. Вони разом боролися за свободу.
Це сталося під час важких боїв на Луганщині. Євгена захопили вороги. І одразу почалося жахіття. Йому на голову одягнули мішок і кудись повезли, а потім кинули до підвалу.
Те, що він там побачив, нагадувало старі фільми про німців-гестапівців: холодні, сирі стіни, російські офіцери у високих чоботах, постійні знущання – і фізичні, і психологічні. Його били, знущалися.
Потім його перевезли в інше місце – у 36-ту колонію в Краснодоні. Там у полоні вже було близько 700 наших хлопців.
Уявіть собі кімнату без вікон. Суцільна темрява. Там стояло шість ліжок і стіл – і все це було намертво приварене до підлоги.
Було щось схоже на туалет і місце, де давали їсти. Свіжого повітря не було взагалі – тільки задуха.
Поводилися з полоненими гірше, ніж із тваринами: на все потрібна була команда – навіть коли можна було піти до туалету.
Одним із способів знущань там було російське телебачення. Їх змушували дивитися пропаганду, зокрема передачі з тією самою Скабєєвою, у якої, як каже Євген, був просто огидний голос. Це було частиною катування.
Годували так погано, що сильні, мужні чоловіки просто танули на очах, перетворюючись на шкіру та кістки.
Майже щодня Євгена водили на допити. Там знущалися, вигадували якісь історії, які він мав підтвердити. Його били – палицями, катували електричним струмом. І так – день у день.
Навіть коли іноді відбувалися обміни полоненими, росіяни не втрачали нагоди поглумитися. Могли повезти 150 людей на обмін, а назад повернути 50, кажучи: “Нікому ви там не потрібні, ніхто вас не чекає, назад у підвал”.
Євген каже, що в полоні найважливіше – зберегти розум і світлі думки. Треба вірити, що вдома чекають. Інакше просто не виживеш, зламаєшся. Він вірив у свою дружину.
Його дружина Настя воювала на фронті. Вона була медиком і рятувала поранених. Євгена звільнили з полону, але його коханої вже не було поруч. Вона загинула всього за три місяці до того, як він мав повернутися.
Ось як він сам про це розповідає: “Коли мене вже звільнили з полону, я дізнався, що у моєї Насті зупинилося серце, коли вона витягувала поранених під Покровськом…”
Важко навіть уявити, що пережив Євген у полоні – майже три роки в темряві, болю та приниженнях.
Але ще страшніше, мабуть, повернутися додому з мрією обійняти рідну людину і дізнатися, що її більше немає.
Його серце витримало страшні тортури, побої та знущання. Але, напевно, ніщо не ранить так сильно, як втрата тієї, заради кого ти тримався і хотів жити.
Це біль, який не минає з часом. Це рана, яка залишиться з ним назавжди.
