Родичі безвісти зниклих та неідентифікованих захисників України вимагають поваги до загиблих Героїв

Ще досі на устах багатьох українців резонансна історія з військовим із Львівщини Назаром Далецьким, який повернувся з полону і відвідав свою могилу на місцевому цвинтарі. Можна лише уявити собі, який шок пережила родина воїна і він сам, коли їм закинули повернути отримані від держави гроші за загиблого.

Мало того, що його катували рашисти, що його ледве витягнули з того світу наші лікарі, то вдома чекала така «гостинна зустріч посадовців». Згодом Уповноважений з прав людини ВР зробив заяву, що родичі не винні у помилковому тесті судмедекспертизи. Певно, цей випадок і став останньою краплею терпіння родичів, котрі теж у невідомості чекають на своїх солдатів.

Вперше у Вінниці пройшла багатолюдна мирна Всеукраїнська акція-нагадування. «Поверніть Героям імена!» — вимагали родичі загиблих і зниклих безвісти українських воїнів. Учасники акції говорили про одну з найболючіших проблем сьогодення — затягування та неналежне проведення ідентифікації тіл загиблих захисників України.

Біля Вінницького обласного бюро судово-медичної експертизи, де проводиться ідентифікація тіл полеглих, зібралося більше трьох сотень родичів зниклих безвісти воїнів Сил оборони. Вони прийшли із портретами захисників і красномовними плакатами щодо кризової ситуації, яка склалася у сфері судмедекспертизи. На деяких плакатах виставлялася вимога звільнити директора установи через неналежне виконання своїх обов’язків.

Учасники акції звертали увагу суспільства, влади та міжнародної спільноти на застарілу нормативно-правову базу у галузі, затягування процесу ідентифікації тіл, відсутності сучасних технологій і порушенні прав родин загиблих на своєчасне отримання інформації та гідне поховання близьких.

– Наш син, Денис Скворцов, зник на Покровському напрямку 14 вересня 2024 року. І досі жодної інформації про нього ми не маємо. Чекаємо, надіємось. Ми розуміємо, що багато наших хлопців лежать у рефрижераторах, і я боюсь, що можу не дочекатися, коли сина знайдуть та ідентифікують. Боюсь, ми не зможемо його гідно поховати, — розповідає Віра Миколаївна Скворцова.

А тут зібралися представники тисяч таких родин Героїв, які змушені місяцями, частіше навіть роками чекати на встановлення особи своїх близьких. Присутні вимагали від держави по-справжньому пройнятися цією проблемою. Адже для родин загиблих невідомість — це руйнування долі та невимовний біль

Ось що каже учасниця акції барчанка Наталія Ізеринська, яка розшукує свого чоловіка, зниклого під Бахмутом у квітні 2023 року:

– Ми стоїмо тут, під стінами установи, яка мала б повертати нашим Героям імена, а натомість тримає їх у безіменній тиші роками. Кожен, хто загинув за нас, заслуговує не тільки на вічний спокій, а й на гідне прощання. На могилу, де можна посадити квіти. На відповідь для рідних: «Так, це він. Ми знайшли його».

Але система, яка мала б працювати саме для цього, застрягла в минулому. Нормативні документи, що регулюють ідентифікацію, не змінювалися десятиліттями. Процедури громіздкі, терміни тягнуться на місяці й роки.

Ми не просимо чудес. Ми вимагаємо елементарного: актуальних правил і процедур, які відповідають реаліям цієї війни; припинення тиску на тих, хто реально прискорює ідентифікацію; захисту та підтримки вчених і практиків, які вже довели, що можна краще й швидше; прозорості для родин — щоб знати етапи, терміни, відповідальних; людського ставлення, а не ставлення до наших Героїв як до чергової «статистики».

Сьогодні ми тут мирно, але голосно. Ми будемо відстоювати своє, доки нас не почують на всіх рівнях. Кожному, хто приймає рішення у кабінетах, ми нагадуємо: поверніть наших захисників з полону, загиблим Героям поверніть імена! Дайте матерям, дружинам, дітям, які уже втратили рідних, місце для сліз і молитви.

Якщо держава не відреагує на цю акцію — це означатиме, що для чиновників СМЕ зручність і збереження статус-кво важливіші за біль тисячі сімей. І це вже не просто бюрократія, це — повний моральний провал!!!

Кожен, хто виступав на акції чи коментував подію, чітко вказував на недосконалість системи ідентифікації тіл загиблих воїнів:

– Проблема полягає в неефективній системі ідентифікації в Україні на 13-й рік війни. У світі існує система DVI, якою користується Інтерпол. Там застосовуються чіткі алгоритми, що дозволяють ідентифікувати особу за добу-дві. Чомусь в Україні ці протоколи ігнорують, орієнтуючись лише на ДНК. Це не питання браку знань — це небажання системи СМЕ оперативно виконувати такий об’єм роботи. Ми вимагаємо застосовувати всі наявні стандарти, щоб загиблі не залишалися роками непізнаними, — каже юристка родин безвісти зниклих військовослужбовців Катерина Андросова.

На жаль, у нас це не публічна тема. Більшість людей не знають про реальний стан справ у цій системі. Проте громадянське суспільство має достатньо можливостей, щоб це змінити і домогтися волі посадовців МОЗ та керівників на місцях, аби реформувати систему. А вона мусить оновлюватись, бо досі в Україні немає ні кафедр, ні самої професії судово-медичного антрополога чи археолога.

Загиблих дуже багато. Коли ми деокупуємо території, то стикнемося з величезною кількістю братських могил. По репатріації будуть надходити саме кісткові рештки.

На жаль, наша система навіть не замислюється, що чим далі, тим більше буде таких складних випадків. Кісткові рештки потрібно досліджувати професійно та правильно, а не за спрощеною схемою.

– Із такими думками прийшли і приїхали на цю акцію родичі загиблих і зниклих безвісти із Запоріжжя, Києва, Харкова, Рівного, Умані, Вінниці, Бару, Липовця. Це перша така Всеукраїнська акція, але не остання. Це вже цілий пласт воєнної дійсності, цілий вузол відчаю, який потрібно розв’язувати негайно, аби він не переріс у щось жорсткіше з боку суспільства. У нас немає іншого способу впливу на бюрократичну систему. Лише такими масовими мирними акціями безпосереднього впливу на чиновників зможемо відстояти свої права, — розповіла співорганізатор заходу Тетяна Гойдик.

Таке враження, що досі більшість посадовців живуть за принципом «Війна все спише». Одні хапають, бусифікують, інші затикають фронтові діри ненавченими, як слід… А потім роками тіла загиблих десь догнивають. Або передаються в сім’ї чиїсь рештки з якимись зліпленими довідками. І невідомо, кого ж насправді хоронять рідні. Хіба так має держава ставитись до своїх захисників?

До речі, директор Вінницького обласного бюро судмедекспертизи В’ячеслав Жук так і не вийшов до згорьованих і розчарованих людей. Попри те, що триста заболених сердець із багатьох регіонів Вінниччини та України чекали хоча би якоїсь обнадійливої обіцянки, щоби трішечки вгамувати свій біль втрати.

Анатолій Жучинський

Редакція готова вислухати позицію керівництва обласного бюро СМЕ, щоб оприлюднити її для читачів.