(Ми хочемо, щоб наш біль відчули люди, хто має душу, совість і мораль)
Я звертаюся не до політиків. Не до дипломатів. Не до тих, хто торгує правдою і життями.
Я звертаюся до тебе — доле України.
Невже у тебе не залишилося фарб?
Невже твоя палітра вичерпалась на чорному, сивому і попелястому — кольорах війни, руїн і могил?
Чому ти знову і знову заливаєш українську землю кров’ю — чистою, молодою, безневинною кров’ю цвіту нації?
За що нам це?
Ми не прийшли на чужу землю.
Ми не будували імперій на кістках інших народів.
Ми не прагнули панувати — ми хотіли жити.
Але століттями нам ламали хребет.
московія нищила, брехала, стирала пам’ять, переписувала історію, вбивала мову, душила свободу.
Три голодомори — три вироки, винесені народові лише за те, що він існує.
І ми вистояли.
Ми вижили там, де не мали вижити.
Ми зберегли себе там, де нас мали стерти.
І що ж далі?
Ми повірили.
Повірити — це була наша сила і водночас наша трагедія.
Ми віддали зброю, яка могла стримати зло.
Ми повірили в гарантії.
Ми повірили у світ, який обіцяв безпеку.
І що ми отримали?
Обман. Цинізм. Зраду.
Прийшов той, хто завжди приходив — із вогнем, брехнею і смертю.
І сказав: “Ми вам нічого не винні”.
І почав вбивати.
А інші — ті, хто мав бути гарантом — не стали стіною.
Вони стали голосами сумнівів:
“Може, вам здатися?”
“Може, домовитись?”
“Може, поступитися?”
Поступитися чим?
Життям?
Свободою?
Майбутнім дітей?
Світ, який мав би кричати від несправедливості, часто лише рахує прибутки.
Світ, який говорить про цінності, надто часто торгує ними.
Гроші стали мірилом правди.
І це — найганебніше.
Бо поки одні рахують контракти — інші рахують тіла.
Україна сьогодні — це не просто війна.
Це дзеркало для світу.
І в цьому дзеркалі видно все: лицемірство, слабкість, страх, продажність.
Але видно й інше.
Видно народ, який не зламався.
Який, попри все, стоїть.
Який платить страшну ціну — але не віддає душу.
То скажи, доле України — коли ти змінюєш фарби?
Коли чорний перестане бути фоном нашого життя?
Коли попіл перестане падати замість дощу?
Коли кров перестане бути аргументом у світі, що втратив совість?
Чи, може, відповідь уже не в тобі?
Може, відповідь — ти посилаєш нам самим, щоб ще раз і вже назавжди ми піднялись самі.
Бо кожен раз, коли нас намагались знищити — ми вставали.
І, можливо, сьогодні не доля вирішує, якою буде Україна.
А сама Україна — вирішує свою долю.
Але тоді питання вже не до неба.
А до світу, до всіх людей світла які бмали ще мобілізуватись для переможного для України фінішу — проявити не стурбованість, а дієву, вчасну допомогу, ретельно без бюрократії:
Вже Господь вкладає питання в вуха можновладцям через Понтифіка — скільки ще треба крові, щоб правда стала очевидною?
Скільки ще треба смертей, щоб зло назвали злом — без торгів і застережень?
Скільки ще треба жертв, щоб справедливість перестала бути пустим словом?
Бо якщо світ і далі буде мовчати — він не просто зрадить Україну.
Він втратить себе.
Микола Голомша
