Тому хочу нагадати про інших.
Напишу кілька прізвищ молодих захисників яким теж 20 та 21… і цей список можна продовжити… інформація з відкритих джерел (одразу відміняйте зрадоньку, не маю на меті нікого образити).
Я не знала їх особисто, але їх життя та загибель так само важливі, як і тисячі інших Героїв похованих під українськими прапорами.
Але ви про них скоріш за все не знаєте, бо про них не кричать з усіх соцмереж і на встановлення їхніх памʼятників не приходять великі чиновники, а ЗМІ люблять лише яскраві картинки…бо складається враження, що у Вінницькій області воювала одна людина…
Знаю що багатьом родинам загиблих відгукнеться… як то кажуть хто відчув – той знає….
Владислав Бойчук народився 12 серпня 2002 року у Вінниці, де зростав та навчався. Закінчив ліцей у Гавришівці, куди згодом переїхала його родина. Потім навчався у закладі професійно-технічної освіти №1, де й опанував професію автослюсаря. Юнак усе своє життя мріяв бути військовим. Марив про це із 12-ти років. Щойно Владиславу виповнилося 18, він одразу підписав контракт на службу у Збройних Силах України. До того, як розпочалось повномасштабне вторгнення, він уже 9 місяців воював у зоні ООС. Виконував бойові завдання у багатьох гарячих точках. Навіть перебуваючи в пеклі війни, найбільше турбувався про своїх сестричок. Свій останній бій Владислав прийняв 27 березня 2024 року поблизу села Орлівка Донецької області. — Хто, як не я? – казав рідним юнак. Владиславу назавжди залишиться 21…
Данилко Вадим Віталійович народився у місті Вінниця 1 жовтня 2003 року. Дитинство проходило в Хмільницькому садочку Nº1. Після садочка пішов до загально освітньої школи Nº1 м. Хмільника. Вже після девʼятого класу Вадим вирішив бути медиком і вступив до Вінницького медичного коледжу імені академіка Заболотного де навчався за фахом фельдшера.
Коли у 2022 році навчаючись в коледжі на останньому курсі, розпочалось повномасштабне вторгнення, Вадим Віталійович без роздумів та вагань пішов до лав Збройних Сил України разом з батьком.
Прослуживши півроку одружився на своїй коханій дівчині, але урочисту частину весілля вирішили відкласти до закінчення війни.Військову службу проходив бойовим медиком 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини А7339, мав звання молодший сержант, був відданим медичній справі та любив допомагати людям, був великим патріотом та прагнув справедливості у всьому. 28 березня 2024 року під час захисту Батьківщини від агресії російської федерації, Данилко Вадим Віталійович загинув поблизу населеного пункту Часів Яр, Донецької області.
Захищаючи Україну, загинув 21-річний воїн з Вінниччини Богдан Лисий. Свій останній бій молодий Герой приняв 16 вересня у Бахмутському районі.
Рідні та близькі кажуть, що Богдан мав відкрите серце та щиру душу, попереду в нього ще було ціле життя. Йому би ще жити, любити, кохати…Осиротіла ще одна сім’я. Ще одне молоде життя, обірване війною. Сумуємо та плачемо усією Тульчинщиною.
Богдан Лисий народився у 2003 році у селі Ярове Шпиківської громади. З самого малечку він в усьому допомагав батькам, був добрим, привітним, вихованим, мав багато друзів і, як кожна молода людина, складав плани на майбутнє. Проте їм не судилося здійснитися.
Євгену Семчуку виповнилося 20 на другий день повномасштабного вторгнення, а 13 березня клята війна забрала таке молоде життя…Він служив за контрактом, підписав його у січні 2022 року, – одразу після закінчення навчань розпочалась повномасштабна війна. Євген разом зі своїми побратимами був направлений на Житомирський напрямок для захисту столиці. Євген Семчук загинув як Герой, захищаючи рідну землю від окупантів. Указом Президента України: «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» – Євген Семчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)…
Вічна слава УСІМ ГЕРОЯМ!
Наталя Щастя
