«Бачили, що сьогодні в Києві?» – звертається до мене українською, як до давньої знайомої.

Кажу, що бачила. Обидві мовчимо, бо погляд часом каже більше, ніж тисяча слів.

«Ви – киянка?» – не питає, а стверджує.

Кажу, що так.

«Я – з Лукʼянівки», – промовляє тихо і червоніє, та враз стає подібною до маленької скривдженої дівчинки, яка ось-ось заплаче.

«Я тут вчуся на лікарку, а коли довчуся, повернуся додому», – ділиться планами. Далі їдемо мовчки. Землячка моя вийшла раніше, на площі Бастилії. Вже від дверей попрощалась голосно: «Слава Україні!»

Твердий голос, рішучий погляд… Де поділося те розгублене мале, що ледве стримало сльози?

«Героям слава!» – постаралась відповісти так само твердо й голосно. Жінка поряд зі мною подивилася спочатку на дівчину, а тоді на мене дещо роздратовано. Та менше з тим! Україна – це люди, які не сумніваються в іі майбутньому. Байдуже, що там кому не сподобалося в паризькому метро.

Алла Лазарева, Париж