Тепер офіцер Іван Кухар повернувся і живе в найманій квартирі. Мати, педагог музики, у декреті і каже, що через «нерви від Івана» у неї для іншої дитини пропадає молоко.

Син судиться із матір’ю за кошти. А мати каже, що готова ті квартири віддати, але у Івана «щось не те з головою» після полону. 25 травня минув рік від повернення сина. Але він досі не отримав хоча б однієї квартири та коштів…

Іван Кухар із Бара пробув майже три роки у російському полоні. За цей час матір воїна отримувала по 120-130 тисяч гривень на місяць. Для вчительки музики, яка зараз у декреті і народила маля від другого чоловіка, це була велика сума. Тому вона швидко вирішила сама чи разом із новою сім’єю вкласти її у три квартири в обласному центрі. Але оформила їх на інших людей, а не сина.

«Мамо, я повернувся…» — ці слова для тисяч українських родин стали символом дива. Після місяців і років російського полону матері плачуть у слухавку, дружини непритомніють на перонах, діти вперше торкаються батькових рук. Але інколи війна не закінчується навіть після обміну. Вона просто заходить у дім. І починається новий фронт — родинний.

Історія 27-річного офіцера розвідки, командира підрозділу Івана Кухаря з міста Бар на Вінниччині — одна з найболючіших і найгучніших серед тих, про які після повернення із полону наважуються говорити військові. Майже три роки російського полону, катування, одиночна камера, психологічний тиск, постійний страх смерті — усе це він пережив. Але тепер веде новий бій — судовий. І судиться він… із матір’ю.

«Дякую, що подзвонив, синку. Я молилася за тебе», — казала мати під час першого відеодзвінка після обміну 6 травня 2025 року. Тоді вся країна дивилася кадри повернення українських захисників із російської неволі. Змучені, худі, зі зламаною психікою, але живі. Серед них був й Іван — офіцер 56-ї окремої мотопіхотної бригади, начальник розвідки батальйону.

У полон він потрапив у серпні 2022 року на Донеччині. Каже — «по-дурному». Їхав на позицію до своїх, не знаючи, що її вже зайняли росіяни. Його зустріли автомати й «вагнерівці», один із яких хотів розстріляти українського офіцера на місці. Потім були допити, приниження, ізолятори на окупованій Донеччині, а далі — російське СІЗО в Кашині Тверської області. Майже три роки неволі.

Поки син виживав у російських катівнях, його матері Нінель Кащенко держава виплачувала грошове забезпечення військовополоненого. За даними довідки з військової частини, лише за період із листопада 2022-го по січень 2025 року вона отримала понад 4 мільйони гривень. Це зарплата офіцера, бойові виплати, допомога на оздоровлення, а також державна підтримка родин військовополонених.

І саме ці гроші тепер стали причиною публічного конфлікту.

Батьки Івана розлучилися, коли йому було 5. У 16 він вирішив вступати до Одеської військової академії на факультет військової розвідки. Каже, здебільшого — аби піти з дому й бути незалежним. Та й батько вже служив в АТО. Це був 2017 рік. У свої 20 Іван став офіцером. Із 2021-го вже виконував бойові завдання у Пісках на Донеччині, де й застав початок повномасштабної. Зазнав осколкового поранення. Був командиром окремого розвідувального взводу, а тоді — начальником розвідки батальйону в 56-ій мотопіхотній бригаді.

«Стосунки з мамою були «напряжні» ще з самого дитинства. Але оскільки я був малий, все ж таки я їй більше довіряв. Фактично із 16 років я на військовій службі. У нас було якесь спілкування, ми тоді ще так не сварилися. Хоча вона казала: «Перекидай мені гроші на карточку, а я їх буду знімати, щоб тебе не обікрали», й так далі. А я кажу: «Мамо, я собі сам розберуся». Якщо я справлявся з окремим підрозділом, то й зі своїми грошима мав би впоратись», — розповідає Іван про передумови конфлікту журналістам.

Іван стверджує: за кошти, які надходили під час його полону, мати придбала щонайменше три квартири у Вінниці, однак оформлені вони на неї. Після повернення з полону він залишився фактично без власного житла та нині змушений орендувати квартиру у Львові, де працює поліграфологом в оборонній сфері.

«Я повернувся з полону й зрозумів, що своїх грошей не маю. Коли я був на реабілітації у Вінниці, жив у квартирі, яку мама називала моєю. Потім приїхав — а там уже квартиранти. Мене навіть не попередили», — розповідає він.

За словами військового, домовленості про переоформлення майна постійно зривалися. То через «невигідні відсотки», то через прохання «почекати до літа», то через інші пояснення. Згодом, каже Іван, мати перестала відповідати на дзвінки й заблокувала його у месенджерах.

Сама Нінель Кащенко відкидає звинувачення. У коментарі журналістам вона заявила, що «ні на що не претендує», квартири купувала саме для сина, а конфлікт пояснює його «емоційним станом після полону».

«Я нічого не вкрала. Гроші виплачувалися законно. Я хотіла йому все віддати. Але зараз він погрожує судами, пише образи. У мене маленька дитина, проблеми з тиском, я не витримую цього психологічно», — каже жінка.

Ця історія могла б здатися винятком. Але волонтери та юристи говорять: таких випадків стає дедалі більше.

У минулих номерах ми публікували інтерв’ю із офіцером морпіхів, якого подібним чином обібрала дружина. Навіть його квартиру продала.

«У хлопців уже є чат «Пограбовані своїми». Там десятеро людей лише з одного обміну», — розповідає волонтерка Неля Холод, яка займається підтримкою родин полонених.

За її словами, після повернення багато військових виявляють, що за роки полону втратили не лише здоров’я, а й гроші, житло та довіру до найближчих людей. Хтось дізнається, що дружина виїхала за кордон із усіма виплатами. Хтось — що родичі переписали майно. Інші мовчать, бо не хочуть виносити сімейну драму на публіку.

Юристи підтверджують: проблема реальна і вже доходить до судів. Нещодавно Рівненський районний суд зобов’язав матір іншого звільненого військовополоненого повернути синові майже 3,9 мільйона гривень, які вона отримувала під час його перебування у полоні.

На жаль, й такі парадоксальні історії і суди стали реальністю. Війна руйнує все — не лише забирає життя, будинки, але й руйнує душі.

Андрій Власенко