У цей урочистий і незабутньо святковий день хочу розповісти про свої відчуття і подякувати читачам та колегам за таку високу літературну нагороду.
Як “гуси-лебеді позлітались до музею Михайла Стельмаха на іменини Майстра шанувальники його слова та лавреати літературної премії його імені.
” Сьогодні весна розсипається із літом,
У нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок… І тому я люблю ту пору, коли сунички засвідчують своє цвітіння.
Цвітуть вони так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно- чистий цвіт…
Літо, Літечко!..
Я люблю,як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю,як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.
А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані,у твоїх зорях!..» –
Так писав М.Стельмах у повісті “Щедрий вечір”.
Ці дивовижні тонкощі нашого слова я відчула ще з дитинства, коли мені писалося таке:
“Ось там збирали ми
Суниці з татом.
А там мене ти на руках поніс.
Я з лісом змалку, як сестра із братом,
Мов казка невимовна, мені ліс…”
(Із збірки поезій ” Кровообіг”)
І якби досі жив наш видатний український письменник, він би неодмінно сказав нам усім, хто зібрався в Дяківецькому музеї того дня:
“… Мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими прилетіли на конях українські козаки, прилетіли, наче з легенди, увійшли у легенду, які формували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!”
Певно не лише мені одній снилися ночами ці коні і ці світи. І ось я уже лавреатка літературної премії імені Стельмаха на його садибі стою серед дня. Серед Стельмахівського літа, у його рідному селі Дяківцях, що на Літинщині.
Бачу і чую, як підпадьомкує дощ.
Кукурікає хлів.
А опісля дощу
Позіхає криниця.
І щебече- щебече- щебече-
Весела долина.
А у травах долини співає ранкова коса.
Директорка літературно- меморіального музею Оксана Голованюк гостиннно відчинила двері музею своїм гостям, які прибули з далеких та близьких доріг вклонитись видатному письменнику Михайлу Стельмаху у 114 річницю від дня його народження та привітати нових лавреатів літературної премії його імені.
Традиційно на цій благодатній стельмахівській землі у цей день нагороджують достойників- людей пера, шанувальників та послідовників його творчості.
Цьогоріч ними крім мене стали: А.Поїзд, С.Новицький та А. Подольський.
Привітати лавреатів завітали до музею відома українська поетеса Ніна Гнатюк, голова вінницького осередку НСПУ Вадим Вітковський, фотохудожник Віктор Скрипник.
Ніна Гнатюк приїхала із Києва. І своїм словом підкорила всіх присутніх! До речі, пані Ніна є засновницею цієї поважної літературної нагороди.
Світлою промовою привітав лавреатів і Вадим Вітковський, підкресливши гідний внесок у літературну творчість поповнення Стельмахівської духовної родини!
У цей урочистий день хочу і я особисто подякувати за таку високу оцінку моєї літературної творчості. Це мотивація працювати далі, оберігаючи українську рідну мову та історичну правду про наших видатних земляків.
Вдячна Господу за цей осяяний сонцем для мене день!
Свою лавреатську книгу життєвого та творчого шляху класика української літератури Михайла Коцюбинського “Все починалося на хуторі Абазівка поблизу річки Бог” охоче подарувала музею.
Впевнена, що на світі немає випадковостей .
Я так само обожнюю село та всі його щирі чакри, як любив і відчував його великий Стельмах.
Мені здається, що по -Стельмахівськи та по -Любацьки люблю рідну землю з її розкішшю, обожнюю пісню, казку, свій родовід і дихаю цим:
“Пахне сонцем роса!
День зорю відганяє…
Ніч в пахуче рядно
Теплі зорі збирає.
Знову ніжно щемить
Серцю рідна картина.
Не згасай.
Іще мить…
Доки я ще дитина.
Де ти,рідне село?
Це ж було!..”
(Збірник поезій «Неначе,молитву несу хризантеми”).
Добігла кінця урочиста мить нагородження,та не збігло ” Стельмахівське” літо, воно лише починається. Ще не зовсім сміливо, але вже за плечима у нього справжнє тепло. Воно ще виграватиме всілякими барвами. Дослухаюся знову до нього і знову серед заквітчаних акацій знаходжу найкращі у світі, найрідніші українські слова, які можна співати без музики.
В якусь мить мені здалося, наче хата-музей Стельмаха спеціально відкрила свої гостинні двері для мене особисто. Певно, так само затишно того дня тут було всім.
Ці відчуття ще довго вертатимуться у моїй пам’яті,як солодкий ранковий сон, від якого я сполохано прокинулась…
А я ж у Дяківцях…
Ось уже і їду додому з великою нагородою за вагомий внесок в українську літературу, якій вірно служитиму до свого останнього подиху.
Людмила Любацька, членкиня НСПУ, лавреатка премій ім Михайла Коцюбинського та Михайла Стельмаха
