Вітаю всіх, мирного дня. Ну ось і завершився черговий етап моєї боротьби в проєкті Verbum. Зранечку на холодну голову можна зробити певні висновки.
Навмисно не буду зачепати тему оцінювання суддів, глядацької зали та online-голосування. Проблема навіть не в цьому. Проблема набагато глибша.
Все, що твориться зараз в країні є для мене абсолютно зрозумілим процесом, ми це все заслужили! Наш соціум навчився ідеально імітувати боротьбу, в той час як насправді просто намагається вижити з максимальним для себе комфортом.
Це проявляється в тому, коли любов до України закінчується там, де починається чиясь особиста незручність. Це коли на свята одягається вишиванка, але ти не готовий прийняти рішення, яке порушує твій особистий простір.
Учора вкотре відчула «втому від війни», хоча максимально намагалася прикрити шок-контент. Тепер шкодую, треба було врізати по повній. Але і навіть цю завуальовану краплинку «моєї України» не змогли оцінити ні судді, ні в повній мірі глядацька зала.
Культ жертви…Ми обожнюємо, коли нас шкодують. Ми зробили свій біль брендом, але не зробили висновків. Те, що відбувається зараз – це ціна нашої багаторічної байдужості. Ми- країна, де кожен хоче змін, але ніхто не хоче змінюватися.
В моєму виступі хтось побачив себе, хтось злякався , а хтось просто проігнорував, як завжди, зрештою. Для чого пускати далі це мале?
Але і навіть це не найстрашніше. Попереду вибори. В мокрому поті уявляю собі результати… І знову: «Душу й тіло ми положим» за чиїсь бездумний вибір. Єдиний позитив – я знайшла «другу маму», свого неймовірного ментора Наталю Леонову. Дякую за все.
Це не я програла, програла Україна.
Честь маю !
P.S. Велика подяка усім, хто переживав за мене, хто віддав свій голос. Ви неймовірні. Наші з вами перемоги ще попереду.
Олександра Близнюк
