Брацлав, колиска козачої слави, став у час війни волонтерським фронтом
Лідія Яковенко — знана громадська діячка та педагог з авторитетом, відмінник освіти, яка виховала сотні переможців різноманітних конкурсів й олімпіад із української мови та літератури. Вона п’ять скликань була депутатом місцевої ради, тепер — член виконкому Брацлавської ТГ, не одне десятиліття є головою партії Християнсько-Демократичний Союз.
Але сьогодні у тилу Лідія Яковенко є одним із лідерів волонтерського фронту. Ми із Лідією Опанасівною поспілкувались під час візиту «33-го» до Брацлавської територіальної громади.
«Як і на передовій, у тилу має бути єдність — тобто єдиний фронт. І такий у нас є. Я очолюю Товариство поляків Брацлавщини «Відродження», Наталя Лавренова — Гастробатальйон, Наталя Людва керує головним волонтерським центром у публічній бібліотеці. Тисячі людей сюди приносили і приносять все необхідне для наших захисників.
Ми тут, на волонтерському фронті, ще з початку війни, а вірніше — Майдану.
Тоді люди збирали все необхідне і допомагали чим могли протистояти бандитам Януковича. Я сама провела 33 дні на Майдані. І за мить до розстрілів нас, жінок, евакуювали. А хлопці, з якими стояла опліч, загинули. брацлавщани-патріоти ініціювали у громаді побудову пам’ятника «Небесній сотні». Це був перший пам’ятник в Україні. Тепер там Алея слави, де увіковічуємо пам’ять кожного земляка, хто віддав життя, щоб жили ми.
У нас кожен будинок культури, кожна школа тепер, як і у всій країні — пункти незламних.
Тут і ярмарки, і благодійні концерти. З початку війни приймали біженців із дня у день. У нашій хаті проживало таких сімнадцять. З того часу вони роз’їхались, але стали вже як рідні.
І зараз ми не припиняємо свою діяльність, бо не маємо права стогнати. Особливо хочу відзначити нашу військову — офіцера у відставці Тетяну Чернієнко. Вона сама продовжує плести сітки для фронту, вже сплела тисячі квадратних метрів. І не зупиняється.
Чого лише варта команда Тетяни Панадій! Особлива подяка родині Гудимів, Перевознюків, Бубликів, іншим. У кожному селі громади діють учасники гастрономічного фронту. Вони передають на передову запечене, консервоване, засолене… все що можна, щоб воїни-земляки відчували турботу.
Але щоб бути лідерами руху, самому потрібно показувати приклад. Тому ми з перших днів війни взяли під опіку Центральний госпіталь Поділля. Не було такого місяця, щоб ми не їздили туди з допомогою для наших поранених бійців.
Моя онучка Марійка Рябошапка днями закінчила музичну школу. Вона до цього перемогла у міжнародному конкурсі піаністів. І всі кошти премії перерахувала на допомогу воїнам. І так діє чи не кожна дитина у нашій громаді, особливо там, де є мудрі наставники.
Я учитель української мови і літератури, тому знаю, яке важливе значення у цій війні має мова. Українська мова, без перебільшення, — наша зброя. І тому не допустимо нікому в час війни вчити своїх дітей мові окупанта. Бо саме через мову, російськомовні інтернет-спільноти спецслужби ворога заманюють дітей і вони стають терористами, а далі — або довічна тюрма, або страшна смерть під час виконання теракту. І ганьба для всієї родини, що син чи донька виявились зрадниками.
Ворогу не шкода наших дітей. А батьки для чого, продовжуючи їх навчати з дитинства мови окупанта, на таку стежку штовхають? Це ж потенційне гарматне м’ясо. Адже це протистояння із рф на століття — ми що, не бачимо, як вони вороже до України виховують своїх дітей? Цей геноцид українців вже у їхніх головах закладений з дитинства. І перед нашою країною та українцями стоїть вибір: бути чи не бути. Що ми їм протиставимо, «какую разніцу»? Вони ж вбивати нас сунуть, а не брататись.
Стовпом цього національно-визвольного протистояння має стати і церква. Вона має бути з народом.
Розповім вам історію місцевого ксьондза Гжегоша Томашевського, який приїхав із Польщі до нашого костелу. Перше, що він почав, — вивчати українську мову. Приходив до мене і брав уроки. І вже десь за пів року її вивчив. І у костелі у нас звучала і звучить українська мова. Проповіді — українською. Бо Бог на те і дав кожному народові мову, щоб чути нею молитву.
Ксьондз Гжегош завжди наголошував, що церква має бути з народом. Тому я не можу зрозуміти ні вірян, які досі ходять до московських церков, ні цих священників, яким кіріл дорожчий за свій народ. І ці відмовки про службу старослов’янською? Ну яка ж вона старослов’янська? Це дореволюційна російська. Так і запитаю деяких наших жінок: чому ти ходиш молитись до московитів і допомагаєш ворогу купувати кулі, щоб на їхні гроші вбивали наших дітей? Людей там просто зомбують, і вони, крім московських попів, вже нікого не чують. І у нас такі є, я це бачу, як й інші. Особливо боляче, коли це педагоги, керівники місцевого самоврядування чи керівники. Що їм може дати церква, яка реально не порвала із патріархом, який благословив цю війну і вбивство кожного з нас? Тільки вдуматись — називає цю війну священною!
У нас є чимале земляцтво брацлавчан, серед них і мої випускники, за кордоном — це місцеві жителі, які працюють там на заробітках, і вихованці нашої колишньої Брацлавської школи-інтернату. Багато кого тоді всиновили з цих дітей за кордон. Особливо до Італії. І вони тепер там виросли, та не забувають Україну. Хочу згадати своїх випускників, які по усьому світу, але постійно допомагають нам наближати перемогу. Це Оксана Жураківська, Валентина Сулько, Вадим Сосновський, Олег Задорожний, Володимир Тарасов й багато інших.
Це війна, і кожен її день є викликом і для нашої громади, і для країни. Без протиріч, різних думок не буває, може, і суперечок та протистоянь. Але як людина, яка бачила чимало і яка все життя захищала християнські і демократичні цінності, бо вважаю, що за ними майбутнє, прошу всіх жителів громади, нашого прекрасного Поділля до єднання. Бо ж як тут не згадати слова нашої легендарної Ліни Костенко: «Є боротьба за долю України, все решта — то велике мискоборство».
Спілкувалась
Тетяна Редько
