Я присвятив Києву двадцять років своєї діяльності, досліджуючи його у всіх можливих вимірах і проводячи просвіту громадськості, щодо історії, культури і архітектури міста.

Міхаіл Булгаков був саме тим письменником, з якого ще у підлітковому віці почалася моя любов до рідного Києва. Я обожнював «Білу гвардію», перечитував її з десяток разів і сотні разів, мабуть, переглядав фільм «Дні Турбіних». Герої Булгакова всю юність слугували для мене взірцями честі і гідності.

І, без жодних сумнівів, саме тексти Булгакова відіграли вирішальну роль на ранньому етапі моєї біографії в тому, що за політичними поглядами я став фактично російським імперцем-шовіністом. Через Булгакова я почав зневажати свого діда-українця і його український патріотизм. На дідові спогади про Голодомор і репресії нашої сім’ї я повсякчас відповідав цитатами Міхаіл-Афанасіча. Булгаков привів мене до Олеся Бузіни і з цим – до практично повного несприйняття власної країни і своїх генетичних із нею зав’язків.

Шлях до переоцінки Булгакова я мав дуже довгий. Після Помаранчевої Революції вперше звернув увагу на існування сучасної української музики та літератури. Перечитав Андруховича, Забужко і Жадана. Тоді зненацька зрозумів, що українською мовою теж може бути написано талановито.

Незадовго до анексії Криму я відвідав у Києві, у Жовтневому палаці, привезену росіянами виставу «Бєлая Гвардія». Без жодного сумління актори Пореченков і Хабенський у столиці України зі сцени протягом трьох годин обливали українців і Україну брудом. Усі найотрутніші булгаковські слова були по кілько разів промовлені чітко і гучно. Пригадую, я тоді відчув, як значна частка мого світогляду пішла на дно. Я раптом зрозумів – те, що мені досі було дуже цінним, насправді хоче мого знищення. Йдеться про початок 2010-х років.

Революція Гідності ж і російська агресія 2014 року змусили мене повністю переосмислити попереднє ставлення до росії, росіян і російської культури. Своїми діями загарбники підштовхнули мене усвідомити – якщо ти українець, росія зробить все, щоб тебе не існувало. І абсолютно логічним є те, що між інших російських ідеологів-пропагандистів путін на знам’я боротьби проти України підняв Булгакова. Тексти цього автора – чітка політична програма по геноциду українців.

Водночас, я почав все більше цікавитися українською класикою і авторами Розстріляного Відродження. Віднайшов для себе не менш істино захоплених Києвом Тараса Шевченка, Івана Нечуй-Левицького і Валер’яна Підмогильного. Не менш, ніж Булгаков. Виявилося, що для закоханості у наше місто зовсім не обов’язково ненавидіти все українське і бажати його зникнення.

Так, впродовж останніх 22 років я від полюсу російського провінціала пройшов дорогу усвідомлення себе тим, ким я є з народження – українцем. На щастя, в останні роки життя мій дід встиг переповісти мені про всі кривди, які нашій родині заподіяли росіяни у минулому. І я вже не починав, як у дитинстві, облаювати його тими булгаківськими пєтлюрівцями-бендєрами і опєрєточним-гєтьманом. А уважно-уважно слухав.

Натепер я певен, письменник Міхаіл Булгаков – це активна російська зброя. Доки росія не зникне, як агресивне імперське утворення, вона буде стріляти нею у всі боки.

Я хочу:
– зникнення будь-яких згадок про Міхаіла Бклгакова у київському міському просторі;
– демонтажу всіх пам’ятників і меморіальних табличок;
– закриття якомога швидше музею Булгакова.

Я хочу цього всього не тому, що не читав Булгакова. Навпаки, я надто гарно його знаю, і не сумніваюся в його ефективності у якості російської неконвенційної зброї. Ми не можемо дозволити знищувати себе культурно в той самий час, коли росія всіма силами намагається зробити це фізично.

Булгаков! Міша! Давай, досвідання!

Нарешті це недолуге непорозуміння прибрали із найкращої вулиці Києва, столиці України!

Це, до речі, моє перше фото пам’яткика, ще жовтня 2007 року. Вже тоді мастєр був по вєтрянних женщінах і, як бачимо, алкашці в пластикових стаканчиках. Ну, нічого, відмучавсі.

До останнього року я переважно хотів, щоб його кудись в музей російської колонізації відправили. Але тепер бажав би дроном надіслати Афанасіча до його любої Москви.
Єгор Кравець